• Соціальне масове інформаційне забезпечення. Кого? Чим? В якій кількості? Хто? *

    • 25.08.2010
    • Опубліковано : admin
    • 0 Коментар
    • 0
    • Роздрукувати

     

    Згадую дитячий мультик, герої якого ніяк не могли з’ясувати: скільки бананів – купа, а скільки – ні.

    Приблизно те ж саме починається і коли заходить дискусія: який же мінімум інформації потребує суспільство тахто має про забезпечення цією інформацією потурбуватися? При цьому кожен має свою точку зору: і органи державної влади та місцевого самоврядування, коли розробляють і впроваджують відповідні державні, регіональні чи місцеві Програми, і громадські організації, плануючи свої проекти, і власне, виробники інформаційного продукту, заявляючи про своє соціальне спрямування під час реєстрації чи ліцензування… Ми далекі від думки, що ця стаття розставить в даній полеміці усі крапки над “і”, втім сподіваємось, що наші міркування можуть стати поштовхом до пошуку (звісно за певних конкретних умов) відповідей на запитання винесених у заголовок, і вироблення цілком прийнятного й реального для цих умов механізму соціального масового інформаційного забезпечення. При цьому зазначимо, що дана проблема актуальна в Україні і для загальнодержавного, і для регіонального, і для місцевого рівнів.

    Передусім означимо, що маємо на увазі як “соціальне масове інформаційне забезпечення”. Виходячи з того, що масова інформація за Законом України “Про інформацію” визначається як публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація, можемо говорити, що соціальна масова інформація – це певний обсяг публічно поширюваної друкованої та аудіовізуальної інформації, що забезпечує мінімум інформаційних потреб людини, необхідний їй для життя у суспільстві.

    Уже навіть з цього визначення виникає ряд питань. Кого ми тут беремо до уваги, а кого – ні? Чи стосується визначене поняття, скажімо, схимника, що самотньо живе серед безлюдної пустелі? Чим має бути забезпечена людина, тобто мінімум якої саме публічної інформації має вона отримувати? Скільки інформації можна вважати мінімумом (“скільки бананів – купа?”)? Хто має потурбуватися про це забезпечення: держава, бізнес, суспільні структури, чи сама людина? Очевидно, що кожне з питань буде дискусійним доти, доки не будуть визначені межі кожного (що, власне, теж є предметом окремої дискусії). Очевидно, що саме суспільство мало би визначити ці мінімальні стандарти. Разом з тим, очевидно і те, що стандарти будуть змінюватися з розвитком суспільства й умов та ситуації в певному інформаційному просторі.

    Кого?

    Певна річ, що соціальне масове інформаційне забезпечення має стосуватися людини, яка живе в даному інформаційному просторі і знаходиться у певному інформаційному середовищі. А що таке – інформаційне середовище? Припустимо, що людина як споживач масової інформації, підпадає під вплив інформації, яка передається певними каналами, а не під вплив самих каналів. Приміром, говорять: “На нього погано впливає телебачення…” А насправді мається на увазі негативний вплив на даного споживача фільмів жахів, що транслюються увечері. Денних же освітньо – пізнавальних програм на цьому ж каналі він не дивиться. Отже, погано впливає у цьому разі не телебачення як канал, а сума тих інформаційних послань, які містяться у самих цих фільмах.

    Інформаційне середовище – це сукупність повідомлень, до інформаційних полів яких потрапляють, чи можуть потрапити потенційно суб’єкт або група суб’єктів (Тобто те, яку інформацію отримує споживач, а не через які канали; сукупність інформації, а не сукупність каналів). Інформаційне середовище формується навколо споживача(групи споживачів). Група може не бути територіально об’єднаною. Група суб’єктів може мати типологічно подібне інформаційне середовище.

    Дійсно, кожен споживач в силу різних обставин має обмежений набір основних каналів інформації, що й визначає зміст його інформаційного середовища. Приміром, певний студент, що живе в гуртожитку, отримує інформацію з мережі Інтернет у комп’ютерному клубі, кількома місцевими радіоканалами в діапазоні ФМ – частот (через приймач), з кількох недорогих тижневиків роважливого спрямування, з рекомендованої навчальної літератури, отримуваної в університетській бібліотеці, на лекціях, при безпосередньому спілкуванні переважно від однолітків. Його однокурсник, що живе вдома у сім’ї є споживачем інформації, отриманої з мережі Інтернет через домашній комп’ютер, кількома телевізійними та радіоканалами в різних діапазонах частот, з кількох тижневиків переважно універсального інформаційно-розважального спрямування, з рекомендованої навчальної літератури, отримуваної в університетській та міській бібліотеках, на лекціях, при безпосередньому спілкуванні з представниками старшого покоління та з однолітками.

    Окремі відмінності у наборі інформаційних каналів та умовах отримання інформації для цих двох споживачів різнять й інформаційні середовища, в яких вони перебувають. Разом з тим навіть за певної відмінності у доступі до інформаційних каналів, окремі споживачі можуть мати схоже інформаційне середовище. Так, другий студент може отримувати через телебачення практично ту ж інформацію, що й перший лише через радіо, або читати в інформаційно – розважальних газетах лише матеріали, подібні до тих, які отримує перший з “жовтої” преси. Наявність груп споживачів зі схожими, чи подібними наборами каналів та інформаційних полів дає підстави визначити цю групу споживачів інформації.

    Соціоінформаційна група – група суб’єктів, об’єднаних типологічно подібним інформаційним середовищем. Соціоінформаційну групу можна безкінечно узагальнювати і безкінечно конкретизувати. Наприклад: споживачі с/г інформації – споживачі переважно агрономічної інформації (вчені агрономи); споживачі переважно економічної с/г інформації (фермери-власники); споживачі переважно популярної с/г інформації (городники-любителі, квіткарі) і т.д. На регіональному рівні соціоінформаційні групи більш конкретизовані, ніж на загальнодержавному. Оперування поняттям “соціоінформаційна група” у контексті досліджень державної політики у сфері ЗМІ є доцільним перш за все з огляду на специфіку масових комунікацій, де адресатом повідомлення є не окремий суб’єкт, а група.

    Тож на питання кого має стосуватися соціальне інформаційне забезпечення ми даємо відповідь – соціоінформаційної групи як найяскравіше виокремленого осередку певного інформаційного простору.

    Чим?

    Старі уявлення про роль інформації в суспільстві (втім, вони доволі поширені в Україні й нині) ґрунтуються на сприйнятті інформаційної діяльності лише як засобу формування суспільної думки, каналу передачі управлінських команд, певного регулятора соціально-масової поведінки. Відтак, завданням влади за такої системи було регулювання інформаційних потоків у бажаному для себе напряму та контроль їх чітко відпрацьованими методами, наприклад, за допомогою цензури. Держава крім того заявляла і здійснювала монопольне право на діяльність в інформаційній сфері. Такі підходи могли мати свої переваги в умовах інформаційно закритого суспільства і абсолютно не прийнятні у період динамічного поширення нових інформаційно-комунікативних технологій Рецидиви подібної політики сьогодні призводять тільки до падіння авторитету влади, створення або загострення існуючих конфліктних ситуацій.

    У той же час нині в Україні у сфері інформаційної діяльності посилюється вага недержавного сектора, а відповідно набувають поширення й ідеї про абсолютну ефективність винятково ринкових механізмів регулювання інформаційної діяльності, що, слід зазначити, теж є твердженням, віддаленим від істини.

    Сучасне розуміння інформаційної діяльності як такої, що має вагоме економічне, соціальне, політичне і культурне значення вимагає мотивування нових точок зору на саму інформацію й інформаційні відносини як предмет національної політики і обґрунтування потреб державного втручання у цю сферу. Одне з принципових питань тут полягає в тому, в якій мірі інформація є товаром, а в якій – суспільним благом? А отже яку частку інформаційних відносин регулюватиме ринок, а яка – потребує підтримка держави? Чим має забезпечувати громадян держава, чим приватний, а чим суспільний сектор?

    Алгоритм пошуку відповіді на це питання подають Девід Л. Веймер та Ейден Р. Вайнінг у праці “Аналіз політики: Концепції і практика”. Вони виходять з того, що колективні дії дозволяють суспільству виробляти, розподіляти та споживати величезну кількість найрізноманітніших товарів. Більшість колективних дій виникає завдяки добровільній домовленості між людьми в межах родини, приватних організацій та ринкового обміну. Виходячи з передумови, що загалом люди діють у своїх власних інтересах, то політичний експерт має обґрунтувати підстави для урядового втручання у приватний вибір.

    Одним з традиційних факторів, що обумовлює неспроможність ринку і стає загальноприйнятою підставою для державної політики, с забезпеченням населення суспільними благами (Д. Веймер, Е.Вайнінг; с. 53-54 )

    Термін “суспільні блага” часто з’являється в літературі, присвяченій аналізу політики та економічній науці. Але загальновживаність цього терміну приховує велику різницю між різними суспільними благами, пов’язану з різною природою не спроможностей ринку, а отже, й відповідною їм політичною реакцією держави. Веймер і Вайнінг вказують на дві особливості, що визначають товари індивідуального споживання: конкурентність у споживанні та виключність права власності й користування. Конкурентність означає, що товар, спожитий однією особою не може бути спожитий іншою. Виключність означає, що тільки певна особа здійснює контроль над товаром. З іншого боку, суспільні блага тією чи іншою мірою неконкурентні в споживанні і невиключні в користуванні або і ті і ті водночас.

    Які з цих рис притаманні інформації? Ці ж автори підкреслюють, що інформація сама по собі має риси суспільного блага. Споживання інформації неконкурентне: коли її хтось споживає, це нітрохи не заважає решті також споживати її; для аналізу передусім важливим є питання, чи можлива тут виключність споживання.

    Інформації може бути притаманна як юридична виключність, коли лише певна особа чи організація має право на дану інформацію (наприклад, авторське право), так і фізична виключність, коли, приміром, здійснюється контроль над носієм даної інформації (скажімо, єдиний примірник документа знаходиться на спеціальному зберіганні в архіві).

    Таким чином, для продажу може бути придатною лише частина такого суспільного блага як інформація: коли ми маємо неконкурентний виключний продукт. Принцип такого регулювання може полягати в тому, що держава: 1) надає певній інформації виключності (через прийняття того ж Закону про авторське право), що перетворює її в потенційний товар; 2) позбавляє певну інформацію такої виключності в інтересах суспільства (наприклад, інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування має обов’язково доводитись до відома зацікавлених осіб); 3) бере на себе зобов’язання щодо прямого постачання суспільству (окремим суспільним групам) інформації, що має ознаки виключності (фінансуючи придбання спеціальних комп’ютерних програм для людей з вадами зору, розміщуючи державне замовлення на створення освітніх телерадіопрограм тощо), чи створювати умови щодо такого постачання недержавним сектором (приміром, встановлюючи квоти на обсяг телепередач із сурдоперекладом ).

    Тому відповідь на питання чим? у певних конкретних умовах залежатиме від того є в цьому випадку дана інформація товаром чи суспільним благом. А вже відштовхуючись від цього слід вибирати й відповідний механізм соціального масового інформаційного забезпечення тієї чи іншої соціоінформаційної групи.

    В якій кількості?

    Це питання можна поставити й інакше: а що таке мінімальна інформаційна потреба соціоінформаційної групи?

    Відому ієрархічну піраміду потреб Абрахама Маслоу можемо спробувати спів ставити з потребами інформаційними. Таким чином ця таблиця може проілюструвати зростання рівня мінімальних інформаційних запитів залежно від досягнення якоюсь із соціоінформаційних груп певного рівня життєвих потреб загалом. Скажімо, пенсіонери, що проживають у сільській місцевості, свої мінімальні інформаційні потреби можуть звести до такого набору питань: нам автоматично переоформлять пенсію, чи треба їхати до райцентру? Чи будуть виїзні прийоми з цього питання в нашому селі? Чи дадуть у новому сільгосптоваристві потрібні довідки за період роботи в колгоспі і коли?

    Приватні підприємці, що тільки-но перейшли із розряду реалі заторів до категорії дрібних господарів, свій інформаційний мінімум могли би сформулювати, приміром, так: як краще зробити рекламу своєму бізнесу, а одночасно повідомити й про свій новий статус? де і як спілкуються, відпочивають, одягаються, чим цікавляться окрім роботи люди мого нового соціального рівня? хто міг би бути моїм новим діловим партнером, де і як взяти кредит? тощо.

    Інформаційний мінімум конкретно визначеної соціоінформаційної групи обумовлений цілою низкою часових, просторових, соціально-політичних, економічних чинників, які так само динамічно змінюються, як і група. Звідси постає потреба у визначенні більш загального уявлення про інформаційний мінімум для ширших суспільних кіл. Очевидно, у цьому сенсі мінімумом може бути такий, що забезпечує громадянам їх конституційні права та свободи. У даному випадку за орієнтири доцільно взяти принципи Європейського співтовариства.

    Зокрема, в резолюції четвертої Європейської конференції міністрів з політики у сфері засобів масової комунікації “Журналістські свобода і права людини” висунуто як перший з принципів: ” Підтримка і розвиток справжньої демократії вимагають наявності і зміцнення вільної, незалежної, плюралістичної і відповідальної журналістики. Ця вимога втілюється для журналістики в необхідності:

    інформувати індивідуумів про діяльність органів державної влади і приватного сектору, надаючи їм таким чином можливість сформувати власну думку;

    дозволяти індивідуумам чи групам висловлювати їх думки, сприяючи таким чином інформуванню органів державної влади і приватного сектора, а також всього суспільства про їх думки;

    піддавати постійному критичному розгляду діяльність різних органів влади.”

    Як бачимо, мінімальна кількість масової інформації зводиться до мінімуму, достатнього для того, щоб індивідуум міг сформувати власну думку з того чи іншого питання. Крім того, виходячи з цих доступність ЗМІ;

    збалансованість інформації про державний, приватний, суспільний сектори у ЗМІ; постійний зворотний зв’язок через ЗМІ.

    А враховуючи те, що кожна соціоінформаційна група має ще й власні тематичні уподобання, характерні інформаційні запити (про що йшлося вище) до цього переліку доцільно було б додати і такий параметр як відповідне змістовне наповнення ЗМІ.

    Відтак відповідь на питання у якій кількості? можемо подати як: у кількості, достатній для того, аби індивідууми, які складають соціоінформаційну групу, мали можливість сформулювати власну думку та отримували би при цьому мінімально необхідну доступність ЗМІ; збалансованість інформації про державний, приватний, суспільний сектори у ЗМІ; постійний зворотний зв’язок через ЗМІ; відповідне змістовне наповнення ЗМІ.

    Хто?

    Коли багаторазово дискутоване питання про постачальників соціально важливих продуктів звести до відомої три секторної схеми, стають зрозумілими умови, переваги й недоліки кожної моделі. Для соціального масово інформаційного забезпечення це матиме приблизно таке розмежування.

    Державний сектор (сюди віднесемо органи державної влади та місцевого самоврядування, державні та комунальні підприємства) може не лише забезпечувати громадян соціально необхідним мінімумом масової інформації, а й суттєво регулювати цей процес, зокрема, як у наведених вище прикладах трансформації інформації з товару у суспільне благо й навпаки.

    Приватний сектор забезпечує передусім тією масовою інформацією, що є товаром і лише в окремих випадках (як зобов’язання згідно із Законом) буде постачати суспільне благо (приміром, обов’язкова соціальна реклама чи умови рекламування певних товарів та послуг).

    Суспільний сектор є потенційно потужним постачальником соціально важливої масової інформації, але з огляду на відсутність поки що такої традиції в Україні, ще не посів належного йому місця у цій справі.

    Для прикладу продовжимо, роздуми щодо мінімального інформаційного запиту сільських пенсіонерів. Як відреагують на нього три зазначені сектори? Районна газета (комунальне підприємство) вмістить інтерв’ю з працівниками районного управління Пенсійного фонду, де будуть надто низький тираж. Приватна телекомпанія, що працює у найближчому місті і яку найбільше дивляться у цьому районі, подасть коротку бесіду з представником обласного управління Пенсійного фонду, але інформація буде надто скупою і мова йтиме насамперед про міських пенсіонерів-заводчан. Колишня вчителька, неформальний громадський лідер окремого села, зробить все, щоб на зустріч з пенсіонерами цього села приїхав фахівець з районного управління Пенсійного фонду. При цьому слід пам’ятати, що не всі зможуть побувати на цій зустрічі, бо спеціалісти приїхали у незручний для селян день і час до того ж через свою недосвідченість не змогли компетентно відповісти на всі питання присутніх. Таким чином, представники кожного сектору намагатимуться надати цій соціоінформаційні групі мінімум потрібної їй соціальної інформації, але при цьому виявляться як їх переваги, так і недоліки.

    Тому на питання хто? скажемо: представники державного, приватного, суспільного секторів одночасно чи в певній пропорції залежно від конкретних параметрів соціоінформаційної групи, природи конкретного виду інформації (товар чи суспільне благо), запитів та умов постачання цієї масової інформації.

    Запропонована автором схема, подана у наведеній серії запитань-відповідей може бути цілком прийнятною для визначення механізмів соціального масово інформаційного забезпечення громадян як на загальнодержавному, так і на регіональному чи місцевому рівнях. При цьому їх застосування на рівні міста чи району дозволить максимально конкретно визначити склад, потреби групи, точніше оцінити умови впровадження того чи іншого інформаційного проекту, що гарантуватиме і більшу його результативність. Скористатися цим підходом для реалізації цілей своєї діяльності зможуть представники державного, приватного і суспільного секторів.

    Валерій Дрешпак,

    заступник генерального директора

    Дніпропетровської ОДТРК,

    ОДТРК

    вул. І.Сірка, 43, М.Дніпропетровськ

    Україна

    49010

    тел. (056)744-85-83

    email: profil@ua.fm

     

    * НДО-Інформ №12 (24) грудень, 2003

     

Немає коментарів

Додати коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *

Календар подiй

Вересень
2019
П
В
С
Ч
П
С
Н
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
Жовтень
2019
П
В
С
Ч
П
С
Н
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
Листопад
2019
П
В
С
Ч
П
С
Н
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
Грудень
2019
П
В
С
Ч
П
С
Н
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
Січень
2019
П
В
С
Ч
П
С
Н
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
Лютий
2019
П
В
С
Ч
П
С
Н
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
Березень
2019
П
В
С
Ч
П
С
Н
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Найближчі події

Вiдео

Локальний контекст - Кіровоградська область (випуск №4)

Щоденники тренера: у колі взаємодії

ШОУ Ідей: ламаємо стереотипи про...(Випуск №2)

ПІДТРИМАТИ НАШУ ДІЯЛЬНІСТЬ

АТ “УКРСИББАНК”, МФО 351005, р/р 26005501684800 КООГ “ІСКМ”,

Код ЄДРПОУ 26114563

Призначення переказу: Безповоротна фінансова допомога