Модератор: Олена Кваша, Філія Національної телекомпанії України «Кіровоградська регіональна дирекція» (м. Кропивницький)
Учасники дискусії: Лев Абрамов, Інституту соціокультурного менеджменту (м. Кропивницький), Ірина Таран, ГО «Жіночі ініціативи» (м. Пирятин, Полтавська обл..) Віталій Моргун, Центр «Тамариск» (м. Дніпро) .
Олена Кваша: Заклади культури як майданчик для підтримки розвитку територій. На скільки ця формула, на вашу думку, ефективна і дієва, особливо в нинішніх умовах?
Лев Абрамов: Я вважаю, що заклади культури можуть бути платформою для соціального розвитку громад. Але, на жаль, в більшості випадків, зараз це скоріше побажання, аніж реальність. Тому що, потенціал закладів культури не використовується на 100%, особливо в умовах децентралізації. Якщо брати до уваги сільську місцевість під час створення об’єднаних територіальних громад в умовах скорочення інших установ, то заклад культури попри це може залишитися єдиною соціальною установою і слугувати чинником об’єднання громади. А коли громада об’єднана, вона буде відстоювати свої інтереси. Тому потенціал закладів культури дуже значний. На мою точку зору, чим менший населений пункт, тим більше буде потенціал і значущість закладу культури. Для Києва, чи Кропивницкого заклади культури є менше значущі, чим, наприклад, для дівчат з села Березівка Кіровоградської обл.., де заклад культури це єдине, що об’єднує їх громаду.
Олена Кваша: Чи достатньо високий потенціал співробітників закладів культури, якщо розглядати його не просто як майданчик, а як індивідуальну платформу для об’єднання? Чи достатньо зараз кваліфіковані кадри не тільки в своїй пріоритетній сфері, а й щодо громадських ініціатив, громадських утвореннях? Чи ідуть вони на навчання, враховуючи вашу думку?
Лев Абрамов: Якщо брати до уваги тих, хто працює, то все залежить від мотивації. Найбільш вмотивовані ті, у кого життя залежить безпосередньо від існування закладу культури, майбутнього громади. Тому вони апріорі більш вмотивовані, завжди навчаються новому, використовують отримані знання. На мою думку, ситуація дещо краща в бібліотеках, а ніж в будинках культури. Наприклад, був великий проект «Бібліоміст», в рамках якого і матеріальна база бібліотек покращилася, і навчання спеціальні проводилися. З будинками культури тільки наша організація співпрацює вже багато років. Але на сто відсотків цього не вистачає. Спостерігається погана ситуація, коли середня ланка чиновників або «тормозить» реформи, або не зацікавлена, або орієнтована на зовсім інші показники…Часто менеджмент
об’єднаних територіальних громад недостатньо обізнаний про потенціал закладів культури, вважають їх користувачами ресурсів, а не джерелом їх створення. Тому така суперечлива ситуація існує. Реформи відбуваються дуже швидко, врятувати і громади, і заклади культури не має можливості. Врятуються тільки ті, хто хоче і знає як працювати.
Анжела Зіненко (ремарка з залу): Я працюю в бібліотеці. У нас в Березівці (Кіровоградська обл..) бібліотека та будинок культури завжди відкриті, ми з радістю приймаємо всіх членів громади для вирішення будь яких питань. Дійсно, «Бібліоміст» здійснив велику роботу – навчив людей користуватися технікою та за її допомоги надавати послуги відвідувачам. На жаль, не всі бібліотеки мають цю техніку, але ж в майбутньому вона буде. А от щодо сільських будинків культури, то матеріальна база дуже низька. Люди хочуть навчатися, але в тих умовах, в яких вони зараз знаходяться це дуже важко робити.
Лев Абрамов: Мені дуже приємно чути, коли громада каже, що їй потрібен будинок культури. Цього року ми відвідали десять сільських та районних будинків культури в Кіровоградській області. Тож, з побачених мною, в області я виділив лише один будинок культури, який мав задовільний стан. Умовно 10%, якщо прибрати матеріальну базу, там великий штат, є опалення, приміщення відремонтоване, яке відвідує багато людей. Але ж є такі випадки, коли ніби приміщення будинку культури відремонтоване, але людей у ньому не має, а є випадки коли є люди, проте не відремонтоване приміщення. І ця дисгармонія, неоднорідність спостерігається в багатьох будинках культури. Те, що ми казали працівникам закладів культури ще 20 років тому, про те, що вони будуть «масово гинути». Якщо ви дбаєте про майбутнє і є патріотами закладів культури, то про це треба думати зараз.
Ірина Таран: Якщо говорити про розвиток громад, де громада має розвиватися, то для мене є ідеальне місце саме заклад культури. Я вже навіть переконалася в цьому, що це дійсно так, коли ми пропонували будинкам культури трансформуватися, і все таки, йти до громади, надавати певні послуги і, відповідно, розширювати спектр своїх послуг. Будинок культури це не тільки виконання пісень, театралізованих дійств. Це набагато більше. Я дійсно хотіла, щоб до нашого будинку культури приходило багато відвідувачів, щоб люди знаходили себе. І дійсно, у нас так відбувалося, коли на базі будинку культури був створений Центр громадської активності, до якого кожна людина могла прийти і отримати щось, наприклад, юридичну послугу. Багато людей проводили майстер-класи, тренінги в будинку культури. І відвідувачі це бачили, вони розуміли, що на цьому життя не закінчується і треба розвиватися.
Олена Кваша: Ви сказали, що ви намагалися запропонувати багато різних послуг і нових пропозицій для населення. Звідки виникли ці ідеї, яким чином формувався цей пакет послуг?
Ірина Таран: Все розпочалося як громадська ініціатива. З цією ідеєю до будинку культури якраз прийшов громадський сектор. Тобто ми прийшли до працівників культури в їх інтересах. Це був 2010-11 роки, коли деякі будинки культури вже відживали і їм треба було демонструвати якісь показники діяльності. Залучення певних фахівців це також було фінансового не вигідно. І коли ми прийшли з пропозицією того, що на деякий термін ми будемо проводити у будинку культури певні заходи – вони тільки зраділи. Оскільки вони записували собі наші заходи, як ті, що проводяться у будинку культури, його працівниками. Відповідно, від даної стратегії вони отримали користь того, що в них були хороші показники діяльності, до них іде народ, як результат – будинок культури не закриють, працівників не скоротять. Тому це була така невелика маніпуляція, ми працювали на рівні договірних стосунків між відділом культури та громадською організацією. Якщо повертатися до розвитку громад, то це є те саме ідеальне місце, куди громада може прийти й задовольнити свої запити. На жаль, після 2013 року цей центр не функціонує. Зараз в будинку культури є приміщення, куди депутати міської ради приходять і проводять сесії, а громада може взяти у них участь. Просторе приміщення дає змогу громадянам побачити і послухати як працюють депутати, які рішення вони приймають. Якщо ми говоримо, що громада повинна розвиватися – вона повинна бути незалежною.
Олена Кочанова (ремарка з залу): В мене був певний період в житті, коли я працювала в закладі культури. Тому маю можливість порівняти те, що змінилося за останні 15 років. На початку 2000-х років йшла інтенсивна трансформація передання закладів культури місту, бо деякі підприємства, що за них відповідали, вже не працювали. Міська рада намагалася їх рятувати. На сьогоднішній день у нас в громаді є два великі будинки культури, які є просто арт-об’єктами, руїнами. А деякі вижили і це було пов’язано з тим, що колективи, які там залишилися, хотіли утримати діяльність будинку культури і вижити. Хочу відзначити те, що навіть за останні два роки ситуація також дуже змінилася, безумовно, це пов’язано з тими змінами, які відбулися в нашій країні. Підвищилася активність громадського сектору і молоді, які почала працювати в цих закладах культури. Почалися створюватися маленькі ініціативні групи, громадські організації, які були примусово створенні при міськвиконкомові, але через молодь там пішли зміни, які навіть ніхто не планував. Люди пішли навчатися, ставали учасниками якихось тренінгів і приїхавши в місто, почали щось позитивне робити на цих платформах – будинках культури. Щодо бібліотек, в нас також пройшов «Бібліоміст», всі бібліотеки працюють, мають гарну матеріальну базу, але не всі вони відкриті. Зараз створюється багато хабів, приватних гуртків,бізнес центрів, що спричинило конкуренцію. Маючи досвід подорожей по всій країні, можу зазначити, що більшість своїх заходів я провела саме на базі закладів культури у різних куточках країни. Ситуація стану будинків культури різна абсолютно всюди. Є декілька сіл, в яких я була, сповнені активними людьми, які займаються саморозвитком, долучаються до якихось подій. В результаті, вони створюють вже зараз проекти і перетворюють заклади культури на новий лад, у яких є і клуб, і гуртки, і спортзал, і бібліотека – все, що тільки можна в одному місті, яке постійно працює для громади. А є міста, де і підприємства, і ресурси…а заклади культури розвалюються, оскільки не має людей, які б взяли на себе відповідальність. Є класний ремонт, є матеріальна база, але людей там немає. А є міста, де в маленькій кімнатці є все, що можна собі уявити, там завжди великий потік людей і вирішуються нагальні питання громади.
Віталій Моргун: Я директор будинку культури, я маю свій власний досвід того, як безпосередньо все відбувається в середині. Моє бачення, на сьогоднішній день в
умовах децентралізації, гроші в громаду приходять. Але той момент, коди заклади культури тільки розвивалися – бібліотеки мали більше можливостей в тих районах, де навіть «Бібліоміст» не попрацював. На мою думку, тільки в об’єднанні всіх закладів культури і усіх людей, які в сфері культури на території –
може з’явитися спільне бачення «що взагалі потрібно робити на цій території». Саме тоді може виникнути синергія. Оскільки, раніше виникало таке відчуття, що до працівників закладів культури відносилися з неповагою. Звичайно, працівників культури вважали людьми з гарною музичною освітою, обізнаними у сфер дозвілля. Але більшої участі у житті громади їм не надавали, у зв’язку з цим більшість з них виїжджала до великих міст, бажаючи самореалізуватися та здійснити певну соціокультурну діяльність. На сьогоднішній день, працівники будинків культури не співпрацюють, а конкурують між собою за кошти, які є у сільських радах. Тому важливо налагодити діалог, безпосередньо, між самими працівниками закладів культури, навчити їх чути громаду. Діяльність будинків культури важлива для громади, вони є ключем її розвитку.
Лев Абрамов: Нам потрібно завжди пам’ятати, що головне це люди. Заклади культури можуть створити комфортне середовище для дітей та молоді. Але їх у більшості випадків сприймають споживачами. Це невірно. Потенціал закладів культури великий. До речі, Олександрійський районний будинок культури спільно з польськими колегами реалізують проект, що направлений на пошук варіантів економічного розвитку сільських територій, зокрема, в рамках проекту створюють
план розвитку зеленого туризму в Олександрійському районі. Отже, заклади культури це не тільки споживачі бюджетних коштів, а й платформа для економічного розвитку громади.
Ірина Таран: Погоджуюсь, головне для нас це люди і треба вкладати кошти в людей. Треба чітко розуміти, де ці люди будуть отримувати знання і досвід. Будинок культури це якраз той осередок, куди люди можуть прийти за розвитком. Такі місця потрібно створювати. Спираючись на досвід Пирятина, так, ми створили центр на базі будинку культури, але зараз там не працюємо, проте люди і сьогодні проводять там тренінги. Ми дали змогу зрозуміти мешканцям нашого міста, що якщо ви хочете розвиватися – є доступне для вас місце. Наприклад, бібліотека не є доволі доступним закладом, провести якийсь захід у школі не так то й легко. Для того, щоб прийти в школу, потрібно пройти певні інстанції і так само це час. А будинок культури він для того і створений, що б кожна людина, в той момент, коли їй потрібно, узгодивши певні графіки, змогла провести потрібний їй захід. А ще один важливий момент, що це є власність територіальної громади, відповідно, «це моє приміщення, я можу туди прийти й отримати певні послуги». Ми вкладаємо в розвиток особистості, ми вкладаємо в людину. Коли ми показуємо людині певний шлях, людина потім сама вже починає розвиватися і в той же час починає віддавати. Ми дуже дякуємо ІСКМ, оскільки ті знання, які ми отримали, ми передаємо їх своїй громаді, яка далі розвивається і вкладає вже ці знання в інших. Я також бачу дуже хорошу тенденцію, коли в селах, де є фермерські господарства, перше в що вони вкладають кошти – в будинки культури.
Віталій Моргун: Я хочу зауважити, що люди є всюди, вони все знають. На будь якій місцевості є хоча б одна сильна інституція, яка має лідера. В контексті, розуміючи поняття «культура» – люди, які і є в культурі, повинні для себе усвідомити «хто вони такі, що вони можуть і для чого». Не бажано розділяти заклади культури на окремі інституції – бібліотеки, будинки культури, музеї. Навпаки, треба об’єднувати ці заклади. Тому що, якщо директор та працівники культури не знають в чому плюс від місцевого музею, то бажано, щоб вони разом з колективом музею покомунікували. Тільки тоді вийде той сегмент і виникнуть незворотні реакції в самій громаді. 20 % населення території – це працівники культури. Тому зв’язок між цими закладами будує стратегічне бачення на цій території громади.
Ірина Таран: Будинок культури має бути незалежним місцем. Будинок культури – це власність територіальної громади. В нас також є проблеми і треба там ходити, писати. Але якщо громада розуміє, що це належить їй, то, вибачте, мер-мером, будинок культури є власністю громади. Ви повинні розуміти, що це моя територія і я маю на неї певні повноваження.
Лев Абрамов: Взагалі громаді потрібна платформа для комунікації, розвитку, реалізації ініціатив. Рік тому, в межах Форуму видавців, проводився перший Форум креативних індустрій у приміщенні міської ради Львову – у хабі. Цей хаб створений спеціально для проведення тренінгів, комунікаційних заходів. Тому потрібно створювати таку платформу для всіх і не утримуватися лише громадською організацією. Інше питання, де здійснювати пошук грошей на приміщення. Якщо ситуація з закладами культури складна, потрібно шукати інше місце. Я знаю багато випадків, коли створювалися центри місцевої активності, змінювалася і влада в громаді, яка іноді може не підтримувати таку ініціативу громади.
Олена Кваша: Ми говоримо про роль закладів культури і громад в процесі реформування та змін, що знає наше суспільство. Якщо говорити більш конкретно відбувається реформа децентралізації, яка надає територіям більше свободи, фінансів, можливостей. І я повертаюся до того питання, яке я задавала піні Ірині Таран – ви розпочали говорити про додаткові послуги, пропозиції, які заклад культури розпочав пропонувати населенню. Я вас тоді запитала – «а звідки ви взяли, що громаді варто пропонувати саме це?». Ви зазначили, що це навіть не заклад культури пропонував, а громадські активісти. Шановні колеги! У мене виникає питання і в тому, що сказав Віталій – чи потрібно, щоб представники одного закладу говорили з представникам іншого закладу, з представниками тієї ж влади. І в рамках децентралізації, зокрема, такі інструменти є – стратегічний план розвитку території. Ця форма існує досить давно, але наші громади нещодавно розпочали її використовувати на практиці. І держава вирішили наступним чином – «давайте з 2018 року об’єднані територіальні громади розпочнуть отримувати кошти від держави на свій розвиток, тільки за умови, якщо буде такий стратегічний план». Це обов’язкова умова введення інвестиційних коштів не тільки українських, але й закордонних. Тому давайте використовувати цей інструмент. Давайте долучатися до розробки стратегії. Оскільки процедура написання стратегії передбачає максимально широку участь представників громади, як представників закладів культури, представників громадянського суспільства, так і представників влади. Тоді і відбудеться та сама синергія, про яку говорив Віталій. Тоді, дійсно, можна буде спрогнозувати додаткові видатки не тільки на дах, вікна, стелі, а й на все інше, що потребують заклади культури. Статистика по Кіровоградській області свідчить про те, що близько 25% закладів культури оснащені вбиральнями всередині закладу, а не десь на дворі. На жаль, це реально. Не ми це робили, за нас це зробили, але наше завдання змінити цю ситуацію, наблизити цивілізований світ до себе максимально близько і стати його частиною. І в цьому наша сила. Тому пропоную до центру вашої уваги саме ось цю позицію – план, люди, вкладання в розвиток людей. Оскільки те, від чого потерпають об’єднані сучасні існуючі, діючі громади – це брак інформації. Це те, в чому і ви можете бути корисними, тому що у вас є дотичність до різноманітних освітніх програм. Сьогодні, враховуючи інформації, які ми отримуємо з таких громад, не має людей, які б сказали «ми візьмемося організувати…- наприклад, – суботник…». На жаль, не має громадських активістів. Тому варто організовувати якісь спільні конференції, виїзди на навчання.
Віктор Хоменко (ремарка з залу): Я б хотів нагадати про такий інструмент як громадський бюджет. В нас також є і мер, і сільські голови. Дуже часто буває таке, що в силу своїх якихось амбіцій, вони не надають нам доступу до тих чи інших послуг, або тим чи іншим людям, які їм не подобаються. Або не мають бачення, що це необхідно і не бажають розвивати громадський активізм. Є такий інструмент як «громадський бюджет». Завдяки цьому громадському бюджету, ми можемо просити гроші на різні заходи і потреби. Вже не зважаючи на мера, бо на це він вже сам особисто вплинути не може.
Віталій Моргун: Громадський бюджет дуже гарний інструмент. У мене є особистий досвід його розробки. Ми як будинок культури самі розробляли програми, положення. Але у цьому випадку, ми говоримо про заклади культури, що за своєю сутністю всі комунальні. Партисипативний бюджет, або бюджет участі – це перш за все залучення громадськості, напряму. Так може виникнути ризик того, що самі комунальні заклади будуть отримувати дотацію. Заклади культури, в даному
випадку, можуть стати комунікативними майданчиками і виконувати функцію поширення інформації. Щодо стратегічного планування, якщо говорити про участь в процесі об’єднання, то він же може початися або за рахунок ініціювання самою громадою, чи міським головою. Стратегічний план з’являється після другого рішення і, в свою чергу, це є свідченням пройденого попереднього процесу, про який громада може і не знати. Тому дуже важливо інформування будинком культури населення щодо процесів в громаді, здійснювати опитування громадської думки. Так би були б помітні якісні зміни.
Олена Кваша: В Кропивницькому в другий раз оголошено громадський бюджет. В перший раз стикнулися з тим, що направляють на конкурс проекти, які мають реалізовуватися за рахунок звичайного бюджету. Тобто, ми говоримо про малі і середні інфраструктурні проекти як заміна вікон і дверей, встановлення освітлення навіть асфальтування. Ці всі речі, люди провели вперше. Хоча їх консультували, було безліч прикладів у відкритому доступі, де було чітко прописано, що
варто робити. Вже потім вони поїхали в Польщу, пройшли цей шлях помилок і вже другий конкурс, який було оголошено, мав ці запобіжники. Я веду до того, що ці речі можна проговорювати, і не тільки обурюватися й говорити, що вони все рівно роблять якісь дивні речі – незрозумілі і непотрібні. А говорити, що «Ок, добре, що ви це зробили. Але ось є такі повноваження і просимо їх врахувати». Оскільки це досить гнучкий інструмент, ним варто користуватися і вміти це робити,
принаймні, навчатися.
Лев Абрамов: Сьогодні я почув про можливі ризики, які сформовані суспільством під час, реформ, зокрема, децентралізації. Наша організація працює над питаннями децентралізації, ми реалізуємо проект в Кіровоградській області. Ми акумулювали певний досвід як непотрібно і потрібно робити. Нам пощастило, що серед спікерів, які будуть вести майстер-класи, є люди, які зробили вірно. Наприклад, якщо ми кажемо про створення ОТГ й стратегічного плану, то вони розпочали роботу над його створенням до процесу об’єднання. Саме так зробив Леонід Жовтило, який на своїй сесії поділиться з вами досвідом. Відносно, бюджету громадської участі, хочу сказати, що це один з інструментів, який, звичайно, має свої переваги і недоліки. Чи добре те, що він є? – Добре. Чи досконалий він? Недосконалий. Є ще один інструмент, який повинен бути на рівні ОТГ – конкурс соціальних проектів саме для громадських організацій. Це бюджетна програма, яка окремо приймається, вже є досвід. Тобто можна писати проекти саме громадським організаціям, а не комунальним установам, щоб вони отримували бюджет не тільки від міжнародних донорів, бізнесу, але й від органів місцевої влади. Тому, я думаю, Леонід про це все розповість, в них в громаді даний
інструмент вже практично реалізований. Також соціальна анімація, яку ми вам пропонуємо на базі закладів культури, як платформу для розвитку. Чи є ця технологія корисна для суспільства та розвитку громад – так. Чи універсальна дана технологія і може працювати в будь якому місті – ні. Тому що немає універсальних технологій. Кожний населений пункт має свою ментальність, традиції та звичаї.
Олена Кваша: В мене питання до спікерів – які чинники будуть впливати на бажання громади йти до закладів культури і співпрацювати з ними, як на майданчику обміну думками, ініціативами. На вашу думку, що це має бути?
Лев Абрамов: Я процитую співробітницю районного будинку культури, з якою ми співпрацюємо багато років – Тетяну Шоколову. Цю думку вона висловила, коли ми проходили стажування в закладах культури Польщі, – «В чому відмінність між польським й українським закладами культури. Коли люди йдуть до українського закладу культури, то їм пропонують давайте зробимо ось це чи це. А коли люди приходять до польського будинку культури, то там людей питають – що ви хочете
зробити». Саме це є принциповою відмінністю. Коли заклади культури навчаться звертатися до людей і запитувати їх «а що ви хочете зробити, що вам потрібно?». От тоді буде та синергія між закладами культури і громадами.
Людмила Афанасьєва (ремарка з залу): Головне «не робіть нам без нас».
Ірина Таран: Для мене важливо, щоб у людей, які приходять у заклад культури і отримують те, за чим вони прийшли, – було відчуття того, що це вони роблять не тільки для себе, а й для людей, які поряд з ними. А також, щоб у них завжди залишався присмак того, що вони тут отримують, розуміння того, що вони мають змогу ще сюди прийти й отримати ще більше.
Віталій Моргун: Якщо підсумувати, розвиток починається із середини. Коли заклади культури повірять в те, що після того як вони запитають людей «що їм потрібно», навіть і після того, коли вони все зроблять – вони ще в процесі всім іншим секторам громади розкажуть і покажуть здійснене, почнеться обговорення «які молодці, є процес», от тоді і почнуться якісні зміни.
* – Матеріали національної конференції “Соціальна анімація для розвитку культури та громад-3″
Додатково:
Матеріали національної конференції “Соціальна анімація для розвитку культури та громад″
Матеріали національної конференції “Соціальна анімація для розвитку культури та громад-2″