Традиційно наше видання “НДО-Інформ” висвітлюєне тільки вітчизняні, а й кращі закордонні практики у сфері розвитку громад. Так, цього разу ми знайомимо вас із практичним досвідом Анни Міодинської, тренера з питань соціокультурного розвитку громад, представниці громадської організації «Центр активності локальної» (Польща).
Я працюю Малопольскому культурному інституті – це обласний культурний заклад, що належить до воєводства в Малопольській області, м. Краків. Взагалі, за освітою я нафтовий інженер. Раніше працювала у сфері видобування нафти, саме з 1984 року почала займатися Польським нафтовим виробництвом. Згодом в Польщі закінчилася нафта, а 2000 рік приніс у Польщу економічні зміни за рахунок вступу до ЄС. І виявилося, що
не має потреби возитися з газом, країна отримала зарубіжні надходження сировини. Більшість геологів роз’їхалися по іншим нафтовидобувним країнам. А я вирішила стати вчителем геології, створила авторську програму, яку викладала англійською мовою і навчала дітей особливостям нафтової промисловості. Але потім через деякий час цю школу закрили. Я була у безвихідній ситуації, моя спеціальність була дуже вузькопрофільна і важко було знайти роботу. Тоді одного дня у газеті я прочитала оголошення, в якому запрошували на роботу до Малопольського Інституту культури. Директор інституту вирішив створити інституцію зовсім за новими принципами. Я завжди любила займатися громадськими справами і вирішила влаштуватися на роботу в цей інститут. Спочатку я працювала волонтером, а потім влаштувалася на постійне місце роботи. Потім розпочала співпрацювати з Центром місцевої активності (ЦАЛ).
Наш Інститут має три напрямки діяльності – піклування про національну спадщину, культурологічні дослідження та підтримка закладів культури, що належать місцевому самоврядуванню. Я працюю в сфері підтримки закладів культури. У нас є заклади культури, що належать Міністерству культури – національний театр, бібліотеки, музеї та інш. Обласні заклади культури належать області – обласні бібліотека, деякі музеї, театри, філармонії, наш інститут, зокрема. Є також будинки культури, місцеві та сільські бібліотеки, які належать місцевому самоврядуванню – меру, сільській раді. Я займаюся підтримкою цих невеликих закладів. Ми проводимо для них освітні тренінги, хоча, я вважаю, що тренінги не приносять максимальних результатів, краще приїхати туди і попрацювати з людьми, які мають конкретні виклики, працювати з їх досвідом. Ефект від нашої роботи буде тільки тоді, коли наші «клієнти» навчаться, як ставити собі «діагнози» – це не просто. Набагато легше проводити тренінги з основ комунікацій, ІТ-технології та інші, але вони не приносять хороших результатів. Результат є тоді, коли будинок культури звертається з проблемою, наприклад, як залучити людей до того, щоб вони самі поліпшували свій «публічний простір». Якщо працівники будинку культури детально знають проблематику своєї громади, вони легко навчиться вирішувати проблеми. Тобто, якщо тобі щось потрібно – ти знайдеш знання. 
За цей період було багато різних проектів, але особисто я пишаюся реалізованими маленькими проектами, які пов’язані з конкретною громадою. Вони, можливо, мало чим вразять, але для мене вони є важливими, я вважаю, в них більше сили, ніж у великих проектах. Зараз ми реалізуємо проект «Колаборатор». Реалізуємо його за гроші нашого інституту культури. В рамках проекту ми надаємо допомогу тільки там, де людина не може допомогти самій собі. Ми допомагаємо людям чітко визначити – чого вони хочуть досягти, що повинно відбутися, що потрібно змінити. Наразі реалізується вже другий етап проекту, у ньому бере участь чотири громади – два малих міста та два села. У кожної з чотирьох громад є своє завдання, яке вони самі перед собою ставлять і хочуть виконати впродовж року. Специфіка – громади мають самі задумати і самі виконати – як великі так і малі завдання. Наприклад, в одній громаді є таке завдання: привести до ладу зону навколо будинку культури. І залучити людей, які просто хочуть займатися оформленням території, висаджувати квіти та інше, але це не означає, що вони всі зобов’язані в суботу, наприклад, працювати над цим. Є люди, яким просто хочеться займатися квітами. Є молоді матері, які хочуть створити безпечну зону для малих дітей. Також є ті, що мають собак і вони також про це думають. Справа в тому, щоб не тільки підготувати людям парк і давати ним користуватись, а щоб цей парк став можливим саме через їх ініціативу. Це є завдання, яке хоче реалізувати громада міста Сломніки.
Наш безпосередній партнер в цьому проекті – це будинок культури. Фінансування заходів в рамках цього проекту відбуваються за рахунок міського бюджету. Мер міста сказав, що в нього є фінансові ресурси, призначені для міського озеленення. Кошти є, але невеликі. Мер хоче, щоб кошти були використанні з користю для громади. Звичайно, він може також заплатити організації, щоб висадили траву та рослини, а може за ті самі гроші зробити так, як людям хочеться і підтримати їх ініціативу. Громада сама облаштовує цю ділянку, поступово втілюється громадська ініціатива в життя. І це дуже важливо, мер завжди з нами, і завжди підкреслює – «Те, що вирішить громада, це і буде». І люди це знають та усвідомлюють, що їм не потрібен олімпійський басейн чи аеродром, наприклад. Такого не буває. І на мою думку, і це також ефект від нашої роботи – правильне самоврядування, реальна участь громади в роботі.
Є й проблемні позиції. Наприклад, одна сільська громада хоче вирішити завдання і має для цього ресурс – в селі знаходиться єдиний у Польщі єврейський дерев’яний будинок молитви і громада хоче «оживити» цю будівлю. При цьому, гроші на ремонт є, проблема в іншому – немає чіткого бачення, що ж в результаті має отримати громада: відреставровану історичну пам’ятку (туристичний об’єкт) або місце для зборів громади, де постійно будуть проходити різних заходи. Це питання має вирішити громада. І це правильно – так відбувається розвиток громадянського суспільства.
Основний вид діяльності нашої організація пов’язаний з культурою простору. Я та мої колеги вивчаємо та пропонуємо, як люди можуть впливати на громадський простір. І при цьому, я не архітектор і не урбаніст. Так склалося, що в нашій області під час Другої світової війни не було багато руйнацій. У нас є багато території – площі, вулиці, ринки, зелені зони, що належать громаді, і вони зберегли свій історичний образ. Важливо, щоб у людей була відповідальність за вигляд місцевості, де вони проживають. Інша культура – це культура відносин між людьми та організаціями. Моя сфера діяльності – вивчення та розробка форматів роботи для будинків культури, в яких буде забезпечено максимальне залучення активних громадян до спільних дій. В такому форматі люди мають отримати від будинку культури повний комплект інструментів, для реалізації своїх ініціатив, методичну підтримку, рекомендації та інше. Тож, узагальнюючи, можна сказати, що основний напрям діяльності моєї організації – це громадський аспект культури, де культура виступає як інструмент для того, щоб люди розвивалися, щоб їм краще жилося. З допомогою культури об’єднати та вивчити людей, зробити їх більш активними, самостійними, зв’язати їх з місцем, де вони проживають.
Хочу розказати про один проект в Північній Польщі, що продемонстрував силу єднання людей навколо спільної справи. В курортній зоні з прекрасними краєвидами знаходиться одне гарне село, в якому всього десяток будинків і проживає 10-12 сімей. Люди мають хороший рівень доходів, всі чоловіки працюють за межами села, тому більшість часу жінки з дітьми та пенсіонери лишаються в селі самі. Там навіть немає зупинки, тому якщо немає автомобіля, то навіть не зможеш виїхати звідти. Чотирьох дітей до школи підвозить шкільний автобус. Там немає костьолу, магазину, пошти, немає нічого. Село має досить цікаву історію. До Другої світової війни для заможних німців (ці землі належали німцям до війни) тут був великий курорт, два великих готелі, дачі. Після війни в це село поселили людей з України, частково з Литви. У цих людей не утворилися суспільні зв’язки. Потім виросло друге покоління (зараз уже третє-четверте) і вони не говорили про своє минуле, забули свої традиції, а інформації вже й немає, оскільки її носії – старше покоління, не зберегло й не передало дітям.
До чого я це розповідаю? Насправді, це дуже важливо. Село живе досить добре, чоловіки добре заробляють. Родини живуть в гарних будинках. Вони збирають гриби та ягоди, мають гарні сади, самі випікають хліб, адже до крамниці потрібно їхати автомобілем. Поруч (близько 100 кілометрів) знаходиться Гданськ – велике, портове місто, біля нього ще знаходяться Сопот і Гдиня – також великі міста. І моя подруга, яка власне і є автором проекту, про який йде мова, подумала, що люди з великих міст можуть купувати тут різні домашні продукти, наприклад, хліб чи різну випічку. Ці продукти дуже смачні та корисні. Тож, подруга вирішила зробити підпільну ярмарку (обрали таку форму через те, що в селі ніхто не має власної фірми і юридично оформити захід було дуже складно). Вона запросила людей через систему – у друзів є друзі, а в тих друзів також є друзі (реклами взагалі ніякої не було), і приїхало 100-200 чоловік, які дійсно купили місцеві товари. Це був перший рік.
На другий рік жителі села разом з моєю подругою вирішили – давайте офіційно заявимо про себе у великих містах, що знаходяться поруч, проведемо рекламну кампанію. Але як розказати про себе, якщо в нас немає нічого спільного? Немає ніяких ресурсів, пов’язаних з історією. Подруга знайшла тільки одну довоєнну фото-світлину цього села – більше ніяких ресурсів. Моя подруга запропонувала жителям села згадати хоч що-небудь про малу батьківщину. Виявилось, що й такої інформації практично немає, адже перше покоління вже померло, друге ще дещо пам’ятає (вони вже народилися в цьому селі, та коли вони були маленькими дітьми чули спогади своїх батьків) – зокрема, як їхні батьки прали одяг в річках, а третє-четверте взагалі нічого не знає.
І ось селяни вирішили під час чергового ярмарку показати, щось на кшталт вистави під відкритим небом, але без слів та сцени. І під час третього ярмарку – біля річки жінки села, одягнені в білі народні сукні прали білизну в річці, потім великі простирадла повісили на дерева. Це був дуже гарний перформенс. Наступного року вони продовжили занурюватися в цю пам’ять, почали працювати із архівами, по документам вивчати різні історичні традиції та відтворювати їх. Ярмарок користується популярністю і є одним із сезонних туристичних заходів цього регіону. А все почало розвиватися з того, що люди просто хотіли трохи заробити, але, я переконана, що у кожної громади є така мрія – розповісти про себе. І в цьому випадку одне – підтягло інше, та ще й сприяло пошуку інформації про минуле, що згуртувало громаду. Я захоплююсь цим проектом, цією реальною історією. І таких проектів має бути більше, вони надихають.
Анна Міодинська – тренер з питань соціокультурного розвитку громад, представник громадської організації «Центр активності локальної» (м. Варшава), координатор проекту «Культура у розвитку», що реалізується Монопольським інститутом культури, м. Краков, Польща. Досвід роботи в громадському секторі – 16 років.
Контактна інформація: miodynska@mik.krakov.pl, www.mik.krakov.pl