Продовжуючи серію інтерв’ю із провідними фахівцями світу із організації громад, у цьому номері ми спілкуємося із Кайо Зборілом, який на часі працює у Національному Демократичному Інституті у Кишиневі, Молдова.
– Кайо, розкажіть як ви почали свою роботу у якості організатора громад?
– Починаючи із 1996 я розпочав свою роботу як організатор громад у Словаччині. Це був проект американської організації Національний Демократичний Інститут. У них була програма по організації громад і, власне, вони і започаткували її у Словаччині. Починали я і мої колеги з того, що в межах кварталів міст ми ходили і спілкуватися із людьми, від дверей до дверей ми розмовляли із ними, розпитували про проблеми, які вони бачать у громаді та їх потенційне вирішення, чи зацікавлені вони у тому, щоб приєднатися до нас. І через декілька тижнів, після того як я провів близько 200 таких інтерв’ю, ми організували невелику зустріч для людей, щоб обговорити детальніше ті проблеми, які вони підняли. Для того, щоб знайти певний консенсус, виокремити пріоритети громади. Отже після 4 або 5 зустрічей, люди вирішили працювати над проблемами та розробляти стратегію. Це було щось зовсім нове для Словаччини, тому що коли ми організували першу зустріч, люди думали, що вони мають запросити когось із міської ради і просто сказати йому чи їй в чому проблема, а потім просто піти додому і чекати на те, що проблема буде вирішена.Вони розуміли, що мають не лише сказати в чому проблема, але й визначитися із тим, яким може бути її вирішення, щоб бути більш конкретними із мером чи представником міської ради.Зустрічі із мером ми організовували по-різному. Я сьогодні кажу про 1996 рік, до цього жителі ніколи не запрошували мера на зустріч. Завжди зустрічі організовувалися мером, міською адміністрацією. Мер був також здивований, що жителі запросили його на зустріч і мали лише одну тему для обговорення. Зустріч тривала близько години, мер нервував, тому що розумів, що не він організував зустріч. І він сидів слухаючи 45-60 хвилин не скарги, а конкретні вимоги, рішення, які мають бути зроблені і як вони мають бути зроблені. Нарешті після цього, коли меру було надано мікрофон для відповіді, йому задали лише одне запитання «чи буде він підтримувати цих людей чи ні». І звісно, як гарний політик, він казав «так, мені б хотілося, але…» Один чоловік перебив його і спитав чи буде все ж таки він підтримувати чи ні. Так разів 5 мер намагався відповідати «так, але…», поки все ж таки не здався і не сказав «так, я буду вас підтримувати». І на цьому зустріч було завершено. Він дуже здивувався, адже він слухав людей майже годину, а щойно сказав «так я буду підтримувати», зустріч було завершено. Я розповів цю історію, тому що цей принцип ми стали пізніше використовувати в організації громад. Ми навчали людей і допомагали їм зрозуміти як важливо мати план зустрічі, що організація громади – це не одноразовий захід. Це не просто те, що відбувається, це те, що організовується. Організовується від самого початку, із того моменту, коли ми почали говорити про проблему. Як організатор громади, я ніколи не проживав у районі, де працював, я завжди приходив як хтось зі сторони, хто допомагає людям знайти шлях вирішення проблеми.Часто люди казали, що саме я маю піти до мера чи у ЗМІ. І я відповідав, що в мене немає причини йти туди, адже це не моя проблема. Я можу піти до дому і ваша проблема не буде мене турбувати. Тож, якщо це ваша проблема, вам треба йти. Це одне із правил – наймати організатора, щоб він не належав до громади,щоб він не приносив власний погляд ані на проблему, ані на її вирішення.
– Чи важко Вам було працювати із громадами на той час?
– Нагадаю, що я кажу про 1996 рік, коли мені ще було 23 і я вперше прийшов до типового Словацького кварталу. Деякі люди виступали за посадку дерев, а інші навпаки хотіли їх позрізати, тому що вони затіняли їх вікна. Це також було для мене уроком, що справа дійсно у громаді, у тому чого б вона хотіла. Це не я чи організація. Наприклад, була велика початкова школа із більше ніж 1000 учнів. Але дорогою до школи не було тротуару і після кожного дощу чи танення снігу, води було достатньо, щоб пройти і намокнути. Перший раз, коли я почув, що мати дитини сказала щось про мокрі шкарпетки її доньки, я подумав «про що йде мова, поміняйте їх і виперіть». Як я казав мені було 23, я був неодружений, тому і не звертав увагу на таку проблему. Але коли я почав говорити із іншими людьми, вони теж казали, що така проблема існує і що їх діти від цього хворіють.Я зрозумів – що найголовніше слухати людей, їхні проблеми, щоб знати що ми робимо і навіщо.Деякі люди казали – «давайте напишемо петицію». На що я запитував їх чи вважають вони, що петиція допоможе. Вони відповідали «ні», але все одно хотіли її написати. Я запитував їх навіщо робити те, що на їх думку не дасть жодних результатів. І вони відповідали – усі пишуть петиції, щоб вирішити проблеми. Інколи буває дуже важко переконати людей, тому що вони мають певні стереотипи.В той час це було важко, тому що ми не мали жодних історій успіху. Сьогодні вони мають багато історій. Коли ми тільки починали організовувати людей, вони думали, що це принесе їм лише більше проблем. Зараз набагато легше організувати цей процес. Я не хочу сказати, що це легко, тому що усі громади різні. І все одно треба пройти весь шлях, спілкуючись з людьми. Але все одно ми вже маємо багато прикладів того, що це дійсно працює.
– Ви можете розказати більше про механізм роботи організаторів, де вони навчаються?
– Особисто я був найнятий Національним Демократичним Інститутом, це велика американська організація. Тому я проходив навчання від цієї організації в США. Це було добре і корисно. Але практично – це все школа життя. Потрібно робити це і навчатися на помилках. Коли я тільки починав, то був сфокусований на слові «організація». Тому я завжди думав як організувати зустріч, як виробити певну структуру, як працювати із різними активістами, хто має за що відповідати. Сьогодні я також думаю і про громаду. На що вона готова. Адже деякі громади готові до конфронтації, інші не хочуть протистояти владі. Тоді ми маємо думати як співпрацювати. Усе дійсно залежить від громади, від того, які люди там живуть. Ми не говоримо їм чого б вони хотіли, ми ставимо їм питання, які проблеми вони бачать. Проводячи звичайне опитування ви можете отримати відповідь, що, наприклад, злочинність є проблемою в суспільстві. Але що означає злочин. Чи мають вони на увазі, що хтось краде речі із автомобілів або хтось грабує магазин, або люди не відчувають себе комфортно, гуляючи увечері, або поліція зловживає владою для перевірки підлітків? Люди повинні бути конкретними, які саме проблеми, тому, що і вирішення можуть бути різними – приладити більше камер на парковці або збільшити кількість поліцейських патрулів. І люди починають розуміти, що усе полягає не лише у скаргах. Так, є певна проблема, але ми дійсно маємо думати як її вирішити. Наприклад, люди кажуть, що нам потрібно більше поліцейських патрулів на вулицях і кажуть «давайте напишемо петицію меру». Але мер немає влади, щоб вирішити цю проблему. Тому це також певна освіта для громадян про їхні права, обов’язки, а також про права та обов’язки місцевого керівництва, мера, міської ради тощо.Для мене організація громад – це більше про те, як змінити ставлення влади, зробити так, щоб органи влади більше рахувалися із громадянами.
Електронна пошта Кайо: kajozboril@gmail.com
* – “НДО-Інформ” №2(49), 2013