Луганська область – схід України, і, здавалося б – там, де прокидається першим сонце, повинно прокидатися і першими все нові починання. Але в реаліях життя все складається зовсім по-іншому. Луганська область – це економічно важлива індустріальна частина України, де можна побачити «яскраві і незвичайні фарби», які створені не природою, а людиною. Ця різноманітність домішок помаранчевого та рожевого диму над м. Алчевськ від впливу металургійного комбінату.
Це незвичайний рельєф місцевості від териконів, які залишилися після закриття більшості шахт, зараз оброслі в більшій частині зеленню і викликають непідробний захват та інтерес в іноземців та жителів «зелених» областей України, які ніколи не бачили шахт, і захоплено думають, що взимку у нас в області діють гірськолижні курорти. Напевно, кожне місто області має як мінімум кілька підприємств важкої промисловості, які, на превеликий жаль, неблаготворно впливають на наше життя.
Життя людей таких регіонів зводиться в основному до буденності. Вони не бачать культурної сторони життя, тому що кожен день середньостатистичної людини зводиться до того, що, вставши рано вранці, вона бреде на свою роботу, ввечері, зайшовши в магазин, повертається додому. Побутові проблеми і низький рівень життя та зарплати дають про себе знати. Людина стає розлюченою, її думки зводяться лише до банального «виживання» і рутинного життя. Вісім чоловік з десяти не можуть дозволити собі з’їздити в театр або просто сходити, наприклад, в ресторан. Вся ця метушня призводить до того, що батьки часто через те, що зайняті в основному тим, щоб забезпечують сім’ю, не мають ні часу, ні можливостей правильно виховувати і розвивати дітей з дитинства, адже саме звідти бере початок те, якою дитина виросте і яку роль гратиме у суспільстві.
Вона може покращувати життя навколо себе і вести за собою маси, або ж «проживати і пропалювати» своє життя, при цьому нічого не роблячи, і вносячи розбрат у суспільство про те, що «нам всім хтось щось повинен» …
З 2007 року моя трудова діяльність почалася у м. Стаханові у Міському Палаці культури ім. Горького. Ледь закінчивши навчання, я потрапила в цей прекрасний заклад культури, незважаючи на те, що за освітою я викладач музики і світової художньої культури. Для дівчини, яка вперше пішла працювати, я не особливо замислювалася про те, як розвивається або не розвивається культура за межами міста. Я тільки бачила і постійно пишалася тим, що я працюю в такій прекрасній монументальній будівлі, Палаці культури першої категорії, будівлі, яка по праву носить звання «Пам’ятник архітектури України» з надзвичайно цікавою історією і величезною інфраструктурою. За час роботи я постійно чомусь вчилася, вбирала нові знання і освоювала великий рівень роботи, який зобов’язані вкладати працівники культури для створення гідного дозвілля городян.
Дві речі, які раз і назавжди я для себе зрозуміла – це те, що жителі ніколи не будуть абсолютно задоволені твоєю роботою, як би ти її не виконував. Завжди знайдуться «порадники» і «незадоволені вчителі». Як мовиться, дуже шкода, що всі люди, які можуть правильно керувати державою, вже працюють або таксистами, або перукарями. Другий принцип мого життя і моєї діяльності полягає в тому, що якщо є проблеми – не потрібно намагатися їх просто вирішувати, а потрібно шукати корінь, який обов’язково знайдеться, і від його рішення або не рішення будуть залежати подальші сторони розвитку. У серпні 2012 року так вийшло, що я змінила місце роботи, очоливши Міський центр культури і дозвілля «Зоря» в прилеглому від Стаханова місті Первомайську. Саме в той момент я зрозуміла, що все пізнається у порівнянні. Як у мультфільмах – на плечах сидів білий янголятко і червоний диявольонок. На стороні янголятка ясно вималювалися – мій колишній теплий, комфортний кабінет з усім обладнанням, близькість місця роботи, гідна зарплата, розмах будівлі, шикарний театральний зал, і головне, добре знання своєї роботи.
З іншого ж боку – я бачила невелику нетипову будівлю колишнього кінотеатру, яку було реформовано в Міський центр культури і дозвілля, з повною відсутністю ремонту, з безліччю проблем, маленьким штатом працівників, низькою зарплатою, щоденною півгодинною дорогою на роботу, і найголовніше не володінням досвідом роботи директора. Але, мабуть, молодість, амбіції і прагнення творити взяли верх. Ближче познайомившись з містом, стало відомо, що наш Центр культури та дозвілля – це головний і єдиний заклад культури клубного типу у місті. Але цікава особливість м. Первомайськ – це те, що місто складається з кількох районів і селищ, і як виявилося, в кожному є клуби, і загальна їх кількість – 12. Побачивши їх на власні очі, знову перед очима пронеслося порівняння.
Центр культури, який, спочатку мені здавався крахом цивілізації, вже здавався центром всесвіту. Ситуація ж в селищних клубах була явно не краща. У більшій частині це були шикарні старовинні будівлі, але, як і у багатьох куточках нашої країни – без ремонту, з кількістю працівників в особі завідувача клубом і сторожа. Зрозумівши ситуацію, я стала шукати різні проекти, що проводяться в Україні для того, щоб знайти якісь кошти для реалізації різних проектів. Таким чином, я натрапила на цікавий проект «Школа громадської участі**», і подала заявку. Моїй радості не було меж, коли прийшла позитивна відповідь, але в той же час з’явився й переляк – що ж буде? Повертаючись додому після триденного перебування в Криму моя голова просто не могла по поличках укласти все те нове і цікаве, що я отримала. Нові знайомства, нові ідеї, і найголовніше – розуміння того, що не одна я «страждаю миром у всьому світі» і є величезна кількість людей, яким не байдуже наше життя.
Отримала домашнє завдання, як і всі учасники, ще в серпні, але зробити щось слушне поки не виходило. Багато учасників надсилали дуже цікаві проекти, але, на превеликий жаль, надіслати такого я не могла, адже робота закладу культури і так полягає у постійній організації заходів різної форми. Хотілося організувати щось нове, і саме так, як було обумовлено умовами «Школи», щоб організаторами виступили жителі. Дуже хорошу службу мені зіграло так зване «сарафанне радіо». По приїзду додому дуже багато творчих людей і не тільки заходили до мене поговорити. Природно, всім дуже хотілося дізнатися про «Школу», і по максимуму я викладала інформацію. І ось почалося.
Перший проект, який був організований спільно з мешканцями одного з довколишніх кварталів – це дитяче свято. Чудовий і небайдужий мешканець району, а по сумісництву режисер, який має приватний ляльковий театр «Теракота» Олександр Полуянов запропонував цю ідею. Від нас знадобилися апаратура й декорації. Всю іншу роботу взяли на себе саме мешканці будинку. Вони розробляли, друкували і розклеювали афіші. Деякі мами пекли солодку випічку для дітей. Інші шукали спонсорів, які організували солодкі призи. Самим же Олександром Полуяновим і його працівниками безкоштовно був показаний чудовий ляльковий спектакль. Несподіваним стало те, що на свято з самого ранку приходили діти з сусідніх будинків. Частина з них була з неблагополучних сімей, і важко передати ті почуття, коли ти бачиш, з якими емоціями діти спостерігали за видовищем. Саме в той момент стало зрозуміло, що ПОТРІБНО! активізувати людей безпосередньо в їх районах, а не просто «зганяти» в установи культури, тому було гранично ясно, що багато батьків ніколи не приведуть своїх дітей до нас, адже їм, на превеликий жаль, попросту або все одно чи немає коли.
У вересні після враження від поїздки до Львова та другої частини «Школи» мої емоції просто не знаходили собі місця. Знову була маса розповідей, яка поклала у «фундамент» активності суспільства вже другу цеглу. Послухавши мої розповіді, приватний підприємець одного з віддалених районів міста на наступний же день прийшов, і сказав: «Я подумав, і вирішив, що у нас 40 років не проводилися жодного заходу». Було вирішено провести так зване «свято двору». Міським центром культури та дозвілля «Зоря» була організована концертна програма», жителями ж знову все інше. Транспорт звозив людей, були розроблені і надруковані афіші. Приватними підприємцями були організовані призи на конкурсну програму. Примітно те, що на свято приїхав мер міста, і простим активним мешканцям, які постійно працювали на благо свого району, були вручені грамоти та подяки. У цей день саме мером міста було вирішено, що це свято стане щорічним. Багато людей пожвавилося і вже пропонують ідеї для проведення свята в наступному році. Буквально на наступному тижні, після проведення свята на селищі «Альберт» чутки дуже швидко поширилися. І вже через тиждень з такою ж програмою ми відвідали ще один район міста. Тут вже до нас приєдналися місцева школа та місцевий клуб. Складаючи план роботи на 2013 рік, в нього вже було внесено цілий розділ таких районних свят і дитячих заходів з більшою участю в організації безпосередньо самих жителів міста.
Знань отримано було багато, і звичайно ж, дуже хотілося з ними поділитися з усіма небайдужими. У грудні на базі центру культури було організовано нове клубне формування «SMART», метою якого було навчання людей для соціально-активної діяльності.
До першого семінару, який я проводила, я дуже готувалася і переживала, адже коли я їхала навчатися на «Школу громадської участі» я знала, що це робилося за моїм власним бажанням. Тут же, для того, щоб почати свою діяльність були запрошені керівники всіх клубів, бібліотек, музею, і, звичайно ж наш молодий і перспективний колектив. Страх був обумовлений тим, що велика частина керівників – це вже досвідчені працівники, і не факт, що їм потрібно було яке навчання, тим більше, від 25-річної дівчини, яка намагається розповісти своє бачення у подальшому розвитку клубних установ.
Семінар було закінчено, і всі заповнили анкети, які я розробила, щоб зрозуміти – чи потрібно взагалі все це, і якщо потрібно – то в якому напрямку рухатися. Результат мене дуже порадував – 95% зраділи новій формі роботи та новим знанням. Аудиторія відвідуваних стала рости, і прийнято рішення проводити засідання раз на місяць. Важливим став той факт, якщо по приходу на роботу мене не особливо сприймали як фахівця, і чесно сказати – я навіть не знала керівників закладів культури міста, то зараз я постійно надаю різну методичну допомогу, яка так необхідна керівникам таких закладів для активізації населення, особливо в районах сільської місцевості. Міський центр культури і дозвілля «Зоря» – це місце, яке стає в хорошому сенсі «епіцентром» активності наших жителів. Ми намагаємося проводити якісні заходи для того, щоб завоювати довіру громадян, і часто проводимо різні моніторинги, щоб розуміти, що конкретно хочуть люди бачити у місті. Таким чином, ми постійно створюємо нові цікаві клубні формування, які швидко «розповзаються» по місту. Наприклад, клуб «Веселья.net», який молодь регулярно відвідує і внаслідок чого впроваджує у своє життя в школі, на вулицях, і просто з сім’єю і друзями. Великий плюс всього – це те, що місцева влада підтримує наші ініціативи і всіляко нам допомагає. Тільки в 2012 році було виділено 500 тис. грн. для часткового ремонту будівлі. І завдяки новому, відремонтованому фойє ГЦКД «Зоря» має гарне адаптоване місце для проведення різних зустрічей та семінарів активних громадян. Завдяки таким можливостям вперше за багато років на початку січня був проведений цикл новорічних заходів та казка-мюзикл «Красуня і Чудовисько», в якому взяли активну участь такі ж небайдужі діти і молодь міста.
Підводячи підсумки за півріччя хочеться висловити величезну подяку Абрамову Леву Костянтиновичу і прекрасному колективу «Інституту соціокультурного менеджменту» за всі ті можливості, програми і навчання, які нам допомагають вчити людей навколо себе і спільними впевненими кроками рухатися до досягнень своїх цілей щодо створення суспільства з активною життєвою позицією, знанням своїх прав і обов’язків, які відстоюють свої позиції, і найголовніше – будують самостійно свою громаду!
* – «НДО-Інформ» №1(48), 2013
** “Школа громадської участі”, реалізується Інститутом соціокультурного менеджменту за фінансової підтримки Фонду ім. Ч.С. Мотта.