Якими б складними не були часи, як би важко не жилося економічно, Культура – це той оплот, який тримає епохи, народи й кожну людину окремо. Це маяк, без якого так легко заблукати в морі життєвих перипетій. І чим важче і темніше довкола, тим більше зростає значимість і цінність цього маяка. Завдання Культури – не догоджати і підсолоджувати, не теленькати балабончиками, а будити і піднімати. Зривати покрови, говорити правду, бити у дзвони. Ростити й окрилювати. Учити віддавати і любити. Культура не живе там, де люди ненавидять один одного.
Ненависть убиває Культуру, роз’їдає її серцевину. Вона відсутня там, де немає тепла і взаєморозуміння. Вона не живе там, де застій і байдужість, де чванство і самодурство, де допускається приниження і наклеп. Там, де не вміють жертвувати собою, де ідеали замінили ідолами. Вона фізично не може знаходитись у не провітрених приміщеннях осуду серед павутиння пліток, там, де поняття героїзму давно занесене в комору разом із не списаним театральним реквізитом. Бо, раптом, знадобиться винести на світло перед суворою комісією і засвідчити наявність серед свого ужитку?
Культура змушує працювати на себе, не покладаючи рук. Працювати усією своєю суттю, – серцем, душею, розумом, тілом. Усюди і завжди. Без вихідних і перепочинку. Культура – поняття духовне, бо в її основі – живий Дух, тобто Вогонь. Суть Вогню – Любов. Там, де немає Любові – не може бути Культури. Культурі потрібні крила. Вона не існує без натхнення. Її не буває без свободи. Свободи від цинізму, гордині, підлості, дріб’язковості, ницості. Якщо суспільство хворе й недалеке – воно не пробачає Культурі. Воно витісняє Її у вогкі підвали своєї нікчемності, обвішує статутами і нормами, актами та угодами і сідає зверху, як на скриню із приданим. Поцікавтеся у представників такого суспільства, які взяли на себе сміливість називатися Її носіями, чи люблять вони Культуру, чи шанують, і дізнаєтеся, як глибоко вони Її ненавидять. Тому що вони прийшли брати. А Вона дає тільки тому, хто віддає і служить Їй сам. Культура – не для невдах і «сірості», у яких ніде нічого не склалося, тому вони й залізли на скриню. Їй не потрібні лише вахтери і наглядачі, а необхідні соратники і творці. Однак це саме про Неї вже давно забуло чимало тих відомств і закладів, які за старою звичкою чи через непорозуміння носять у своїх назвах Її ім’я, проте, ділячи між собою скупі подачки, не помітили, як Вона покинула їхні будівлі. Такі заклади – мертве фондосховище, а не гомінкий вулик у час цвітіння акації.
Заклад Культури має бути Храмом Краси, а не стійлом для парнокопитних. До нього повинні входити, знімаючи капелюха і затамовуючи подих, а не відчиняючи двері ногою і забуваючи її за собою зачинити. Справжні носії Культури – служителі Світла. Там, де з’являється факел Культури – з’являються Радість і Добро, Чистота і Сила, Високі устремління і Натхнення, людська Єдність і Оновлення. Спалахуючи у пітьмі, факел висвічує всю убогість і бруд, у якому жили раніше. Той, хто жахається цієї картини, приєднується до Культури. Усі інші стають її лютими ненависниками. Таргани не переносять світла – розбігаються по щілинах. Змії шиплять, коли світло тривожить їхній сон. Але вогню бояться і вони. Тільки подібне прагне подібного. Культура ніколи не приходить одна. За нею обов’язково йдуть люди, які більше не можуть жити без Неї, у яких зводить тіло без Її кисню, стискається серце, не помічаючи Її у кожному людському прояві. Факел несе людина, яка навчилася його запалювати. Однак тепер вогонь передається від смолоскипа до смолоскипа. Усе більше і більше. Бо Світло потрібне усім. Бо більше не можна жити в пітьмі. Бо лише світло дає віру і вказує, де ця віра перетворюється в реальність. Культура – найперша необхідність для тих, хто живий духом. Усіх інших вдовольняє цивілізація.
Юлія Бережко-Камінська
для «НДО-Інформ» №2(47), 2012