Громада як досить складне соціальне утворення, що має різноманітні соціальні зв’язки, стосунки, взаємодії, постійно зазнає змін. Ці зміни стосуються всіх складових елементів громади, всіх сфер життя людей, що проживають в ній. Спрямовану, необоротну зміну називають розвитком. У результаті розвитку виникає новий якісний стан соціального об’єкта, його складу або структури.
Весь історичний досвід розвитку суспільства свідчить про те, що в соціальному житті постійно відбуваються зміни, а, отже, здійснюється і його розвиток.
Категорія «розвиток» відносно до життя громади розглядається в двох аспектах:
• Як спосіб, шлях вирішення локальних соціальних проблем;
• Як принцип пояснення історії суспільства.
У контексті обговорюваної в цьому розділі теми нас цікавить перший аспект – вибір підходу до вирішення соціальних проблем на місцевому рівні. Однак це завдання виявляється розв’язуваним лише в тому випадку, якщо ми візьмемо до уваги другий аспект. У зв’язку з цим розглянемо, як суспільні науки пояснюють джерела та рушійні сили розвитку суспільства.
В історії суспільствознавства є декілька напрямків дослідження цієї проблеми:
• Визначення факторів розвитку (зовнішні або внутрішні);
• Вивчення причин розвитку (суб’єктивні або об’єктивні);
• Пояснення характеру зв’язків, що лежать в основі розвитку (причинно-наслідкові або випадкові);
Деякі дослідники, зокрема представники географічного напрямку, стверджують, що провідні чинники розвитку соціальних систем знаходяться за межами цієї системи, тобто головним джерелом розвитку є зовнішні умови існування суспільства (клімат, грунт, ландшафт та ін.). Дійсно, на ранніх етапах розвитку людства люди об’єднувалися в громади на основі родинних зв’язків. Така соціальна спільність створювалася як засіб виживання, як спосіб захисту від стихійних сил природи, диких тварин і нападів сусідніх племен. Іншими словами: люди об’єднувалися в громади, керуючись зовнішніми причинами, прагненням забезпечити своє існування у ворожому і небезпечному для них світі.
Однак поступово в процесі історичного розвитку зовнішні умови як спонукальні сили розвитку все більше поступаються місцем внутрішнім, суб’єктивним чинникам людського життя, тому більшість сучасних учених вважає, що джерела розвитку суспільства в цілому та окремих його спільнот слід шукати в самому суспільстві, в самій громаді. І тим не менше, не можна повністю виключати зовнішній (природний) по відношенню до суспільства фактор розвитку. Невипадково в останні роки все більше стверджується так звана «нова екологічна парадигма» на противагу домінуючої раніше соціальної парадигми.
|
Домінуюча соціальна парадигма |
Нова екологічна парадигма |
|
Низька цінність природи · Природа існує для вироблення благ; · Панування людини над природою; · Надання переваги економічному зростанню |
Висока цінність природи · Природа є цінною сама по собі; · Гармонія людини і природи; · Надання переваги захисту довкілля |
|
Співчуття лише до тих, хто поруч і близький · Експлуатація людиною інших істот для задоволення своїх потреб · Байдужість до потреб інших людей · Інтерес лише до людей свого покоління |
Співчуття як життєвий принцип стосовно до · Інших живих істот; · Інших людей; · Інших поколінь |
|
Згода на ризик з метою досягнення багатства · Наука, техніка, технології несуть величезне благо для людей; · Швидкий розвиток атомної енергетики; · Пріоритет добувним ресурсозатратним технологіям; · Применшення значення регулювання, використання ринкових механізмів, індивідуальна відповідальність за ризик |
Продумане планування і дії з метою уникнення ризику · Наука, техніка, технології не завжди благо; · «ні» дальшому розвиткові атомної енергетики; · пріоритет ресурсозберігаючим технологіям; · державне регулювання з метою захисту природи і людини,Їх взаємна відповідальність |
|
Зростання без обмежень · Природні ресурси невичерпні; · Пріоритет виробництву і споживанню |
Обмежене зростання · Природні ресурси обмежені; · Пріоритет збереженню |
|
Збереження традиційного суспільства · Люди по-хижацьки руйнують природу і свій організм; · Ієрархія й ефективність |
Потреба у якісно новому суспільстві · Люди в міру використовують природу; · Відкритість і співучасть |
|
Домінуюча соціальна програма · Надання переваги ринку; · Змагання і конкуренція; · Стилі життя, які є складними і швидкозамінюванними; · Праця з метою задоволення економічних потреб |
Нова соціальна програма · Надання переваги суспільному благу; · Кооперування; · Прості стилі життя; · У праці головне – задоволення нею |
|
Стара політика · Експертиза; · Надання переваги механізмам ринкового контролю; · Відмова від прямих дій, використання існуючих соціальних інститутів; · Збереження старої, «право-лівої політико-партійної системи»
|
Нова політика · Консультації та співучасть; · Надання переваги передбаченню і плануванню; · Готовність до прямих дій; · Нова політико-партійна структура, орієнтована на нові проблеми. |
Із зіставлення двох парадигм видно, що не можна ні перебільшувати роль зовнішнього, природного фактора розвитку суспільства, ні ігнорувати його. Те чи інше розуміння ролі природи в соціальних змінах впливає і на зміст соціального устрою, і на політичні процеси, і на спрямованість соціальних програм.
Надзвичайно важливим є і підхід до з’ясування причин поступу людства, оскільки той чи інший погляд на цю проблему в остаточному підсумку визначає напрямок розвитку, вірніше спосіб його здійснення.
Відповідно до марксистської концепції, розвиток – це природно-історичний процес руху і зміни суспільно-історичних формацій. Рушійною силою розвитку є боротьба протилежностей, яка виявляється в усіх сферах суспільного життя. Це, перш за все, боротьба між антагоністичними класами, вона призводить до соціальної революції, яка є виразом суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами. Соціальна революція, з точки зору марксизму – це не аномалія, а нормальна, закономірна форма поступального розвитку суспільства. Усі країни і народи, просуваючись у суспільному розвитку, нібито обов’язково повинні пройти через революцію.
Більшість соціологічних шкіл і напрямів негативно ставляться до соціальних революцій, які, як правило, супроводжуються грубим насильством, розрухою, зубожінням народу. Рушійну силу розвитку вчені бачать у властивих будь-якому суспільству конфліктах і протиріччях. При цьому вони вважають, що ці соціальні конфлікти піддаються раціональному регулюванню, що призводить до «контрольованої еволюції», яка є необхідною умовою соціальної стабільності. Іншими словами: більшість вчених пріоритет у розвитку суспільства віддає реформам, поступовим еволюційним змінам , його вдосконаленню.
Наступне питання, на якому слід зосередити увагу при розгляді джерел і рушійних сил розвитку – це проблема їх об’єктивності і суб’єктивності. Принциповими на даному рівні розгляду є питання про те, чи є суспільство суб’єктною або об’єктною системою. Іншими словами: суспільство – це суб’єкт чи об’єкт? Традиційне розрізнення цих понять йде по лінії активності – пасивності.
Суб’єкт – це індивід чи група як джерело пізнання і перетворення дійсності; носій активності, який здійснює зміни в інших людях і в собі самому як іншому. Суб’єктність людини виявляється в його вітальності, діяльності, спілкуванні, самосвідомості. Об’єкт – це фрагмент реальності, на яку направлена активність взаємодіючого з нею суб’єкта.
Як бачимо, суб’єкт завжди активний в той час коли об’єкт є пасивною субстанцією. Причину активності (пасивності) суб’єкта (об’єкта) слід шукати в самому суб’єкті (об’єкті). На думку російських соціологів А.Бороноєва, Ю.Письмак, П.Смірнова, які займаються проблемою моделювання соціологічних систем, такою внутрішньою властивістю, що робить об’єкт суб’єктом, є несамодостатність суб’єкта, тобто неможливість його тривалого існування без об’єкта. Об’єкт, навпаки, для свого існування не має потреби ні в чому. Він самодостатній. Суспільство не може існувати без споживання навколишнього середовища. І тому воно є системою суб’єктивного типу. У зв’язку з проблемою розвитку громади, питання про соціальну активність її членів набуває особливої актуальності. Умовою для розвитку соціальної активності виступає як комплекс всіх «факторів місця», так і такі види людської діяльності як спілкування, пізнання, праця, громадська та інші види діяльності.
Проблема визначення характеру зв’язків, що лежать в основі соціальних змін, також не знаходить однозначного рішення. Одні вважають, що розвиток суспільства обумовлено причинно-наслідковими зв’язками, інші стверджують, що в цьому процесі переважають випадковості.
Перший напрямок є більш поширеним, і саме його має бути покладено в основу розвитку громади. У відповідності з поглядами, які затверджуються в даній концепції, громаду слід розглядати як систему, що складається з окремих підсистем. Кожна з підсистем знаходиться в причинно-наслідковій залежності від інших. Всі ці підсистеми складають ієрархічну структуру, знаходяться в певній субординації, підпорядкованості.
Прихильники випадкового характеру соціальних змін нечисленні, і це цілком закономірно: адже вони розглядають суспільство і будь-яку форму його організації як безструктурну сукупність особливостей або компонентів, а зміни, що відбуваються в суспільстві, пояснюють випадковими варіаціями. Цілком очевидно, що такі погляди призводять до заперечення сенсу людського життя і моральних цінностей людства.
Таким чином, розгляд теоретичних основ суспільства як цілісної системи дозволяє сформулювати висновки щодо розвитку громад:
• Зовнішні умови громади як збуджувальні сили розвитку сьогодні все більше поступаються місцем суб’єктивним чинникам людського життя, тому джерела розвитку громади слід шукати в ній самій. Громада має потенційну здатність до саморозвитку і соціальних змін, вона втілює у собі повсякденні потреби і далекосяжні інтереси людського існування
• Рушійна сила розвитку полягає в притаманних будь-якому суспільству конфліктах і протиріччях. Соціальний конфлікт піддається раціональному регулюванню, що призводить до «контрольованої еволюції». Еволюційний шлях, шлях реформ є необхідною умовою соціальної стабільності.
• Спільнота – система суб’єктивного типу, тому вона є носієм соціальної активності, яка проявляється в потребі членів громади змінювати або підтримувати основи своєї життєдіяльності відповідно до своїх ціннісних орієнтацій. Істинно соціальна активність полягає в спрямованості на зміну обставин життя людей і на само зміну з користю для себе та інших людей.
• Громада – це система, що складається з окремих підсистем. Кожна з підсистем знаходиться в причинно-наслідковій залежності від інших. Всі ці підсистеми складають ієрархічну структуру. Знаходяться в певній субординації, підпорядкованості.
Тепер доцільно звернутися до практичних аспектів розвитку громад. Найбільш повно і всебічно це питання представлене в роботі учасників українсько-канадського Проекту розвитку громадянського суспільства «Громади України: на шляху відродження». Автори визначають розвиток громади наступним чином: «Це особливий вид змін, що допомагає людині реалізувати свій позитивний потенціал особистості як члена родини та громади». У цьому визначенні підкреслюється суттєва сторона розвитку: спроможність членів громади до саморозвитку, до позитивної зміни себе та інших.
У подальшому автори уточнюють: «Отже, розвиток громади – це певний підхід до розв’язання людських потреб, який сприяє налагодженню стосунків на основі довіри, єдності та співпраці, необхідних людям для того, аби вони могли працювати разом над усвідомленням та аналізом своїх проблем, і знаходити справедливі та ефективні розв’язання цих проблем».
Як бачимо розвиток громади автори розглядають як стратегію вирішення соціальних проблем. Ця стратегія допомагає налагодити людям стосунки на основі довіри, взаєморозуміння та співпраці.
Джерела та рушійні сили розвитку громади учасники Проекту розкривають у конкретизації наступних принципів:
• Люди здатні перетворювати світ. В цьому принципі підкреслюється провідна роль суб’єктивного чиннику у розвитку громади. Розвиток громади пов’язаний зі свідомою діяльністю індивіда, на перший план виходить індивідуальна свідомість та її спонукальний вплив на динамічні зміни у громаді.
• Розвиток відбувається зсередини. «Доки людина не матиме бажання змінити себе саму, ніхто інший не може змінити її. Оточення може лише надавати підтримку, дещо радити, але вирішальне значення у прийнятті рішення відіграє сама особа, лише вона вирішує, що для неї добре, а що ні, якою дорогою іти і що робити». Цей принцип також підкреслює велике значення суб’єктивних факторів в розвитку громади. Тобто у розвитку переважають чинники, пов’язані з раціональною, вмотивованою поведінкою та діяльністю суб’єкта – людської особистості.
• Взаємопов’язаність: цілісний підхід. «Говорячи про розвиток громади, будьте свідомі, що все взаємопов’язано, і по справжньому зрозуміти окрему проблему розвитку можна лише зважаючи на відносини, які існують між цією проблемою та іншими ділянками життя». Цей принцип підкреслює причинну зумовленість усіх соціальних процесів. Кожна підсистема, що входить в структуру громади існує не ізольовано. А знаходиться у причинно-наслідковій залежності від інших.
• Двигуном і рушієм розвитку є участь. «Лише тоді, коли людина робить свій внесок в загальну справу, тобто починає брати в ній участь, можна здійснювати процес розвитку та досягти бажаного результату».
Автори навчального посібника із розвитку громади розглядаючи механізми побудови демократії шляхом розвитку громад та посилення впливу громадськості на вирішення нагальних проблем, формулюють наступні принципи роботи в громаді:
• Бажання змінити своє життя і готовність до відповідальності як основний принцип дій
• Позитивне мислення, гнучкість
• Збереження культурних традицій громади
• Участь як умова розвитку громади
• Розвиток партнерства
• Спільне вирішення конфліктів
• Готовність до навчання.
Отже, розгляд основних джерел і рушійних сил розвитку громади дозволяє визначити її стратегію, тобто виділити ті питання теорії і практики, які охоплюють планування та організацію розвитку громади, розробку способів і форм розвитку, розподіл ресурсів для досягнення поставлених цілей.
* – Абрамов Л.К., Азарова Т.В. Центр місцевої активності для розвитку громад. – Кіровоград: ІСКМ, 2012. – 144 с.