Знам’янський Центр виховання молоді “Чайка ” працює з дітьми й молоддю з 1989 року. Має багатий досвід, чимало напрямків роботи. Про один з них ми й поговоримо.
Волонтерство. Слово, котре увійшло в наш побут не так давно і в сприйнятті переважної більшості людей означає просто безоплатну працю. Наскільки це можливо у наш прагматичний вік? І чи лише про працю йде мова? Попри всю недовіру, скажемо: дійсно, діти й молодь працюють. І справді без оплати. Але ж без оплати – не означає даром. Втім, почнемо з початку. Наша розмова – із керівником “Чайки” Володимиром Колебіденком, котрий очолив центр в 1989 і з того часу є його незмінним керівником.
– Володимире, так вийшло, що першим волонтером в організації є ти сам?
– Центр створила наша спілка ветеранів Афганістану, мені запропонували його очолити. Навіть платили якісь гроші. Місяці два. Потім коштів не стало.
А дітей, що прийшли до нас, покинути було шкода. Та й морального права просто не мав. Що мусив сказати? Усе скінчилось, розіходьтесь? Так і лишився до цього дня. Не тільки не одержую зарплати, а вкладаю власні гроші. Ця робота потребує багато часу, вимагає розв’язання багатьох проблем. Та я вже тут назавжди. І не лише я. Багато наших “випускників” знайшли себе згодом у центрі, працюють із дітьми та молоддю.
– Волонтерами?
– Власне, так. Адже членські внески, зрозуміло, не можна розглядати, як серйозну суму. До і 997 їх року взагалі не було, я був проти. Тепер змушені брати, інакше не вижити.
– Останнім часом ви почали проводити волонтерські акції] в яких беруть участь і діти, з якими годі ще говорити про свідомість, суспільно-корисну працю тощо. Які їхні мотиви?
По-перше, ми стараємось час від часу організувати для них відпочинок. Це або виїзд на Дніпро на кілька днів, або походи. Зрозуміло ж, так не буде, що одні працюють, а інші – відпочивають. Тому про певну винагороду ми тут дійсно можемо говорити. Але… попрацювавши раз-другий з такою “задньою думкою” про якусь винагороду, діти швидко про неї забувають. Коли вони бачать, що їм на допомогу виходять жителі мікрорайону, коли відчувають, що причетні до потрібної, важливої справи і після роботи бачать плоди своєї праці – у них в очах захоплення. Тут уже маємо іншу мотивацію, інші цінності. Людина, хоч і маленька, розуміє, що вона потрібна суспільству, що дійсно може зробити щось важливе. Так виховуємо почуття гідності, власної значущості. А це дуже важливо й для дорослих, не те що для дітей. А допомогти якійсь сім’ї, якійсь людині – ще простіше. Просто говориш: допоможемо? І допомагають від душі. І бачать вдячність у очах людей. 1 все зрозуміло без слів. Навіщо розмови про людяність, благодійність?
– Якщо треба взяти участь у якійсь акції, скільки волонтерів може виставити “Чайка”?
– Під час навчального року, якщо діти не роз’їхались з міста – чоловік 40-50. До речі, ми не прагнемо організовувати масштабні акції. Менше людей – краще результат.
– Керівництво роботами залишаєте за собою?
– Навпаки. Ми можемо поставити мету, окреслити фронт робіт. А організовують, розподіляють завдання, керують або випускники, або старші діти, що мають організаторські здібності й бажання. Справа тільки виграє. Одна річ, коли тобою “командує” дорослий, а інша – коли все організовує твій же товариш.
Ось так у нас розвивається Волонтерство. До речі, самі діти, напевне, і не здогадуються, що беруть участь у такому русі, називаються таким незвичним словом.
Просто ми таким чином привчаємо їх до думки, що це – добре, це – правильно, це – гідно людини. А про Волонтерство як рух вони дізнаються згодом, якщо це їм буде цікаво.
– Володимире, тепер саме про рух. Що потрібно, щоб у нашому місті Волонтерство набуло такого масштабу, аби дійсно відігравати важливу роль і в житті міської громади, і у вихованні дітей не лише мікрорайону, а й міста?
– З досвіду нашої роботи я бачу три головні речі. Перше – підготовка, навчання. Хоч тут ми більше говоримо про покликання, але волонтер – це щось і на зразок професії. Він повинен володіти навичками, мати певні знання, пройти підготовку. Адже згодом вони стають організаторами, тож без навчання, наставників не обійтись.
Друге – треба подбати, щоб здобута кваліфікація не залишилась мертвим багажем. Набуті вміння забудуться, якщо їм не знайти застосування. Отже, треба об’єднати, зв’язати волонтерів із комунальниками, соціальними службами, центром зайнятості. Щоб ми мали інформацію про те, де потрібні наші зусилля, а міська влада – про каш потенціал.
– Тобто, з одного боку ті, хто потребує допомоги, з іншого – ті, хто готовий і уміє допомагати?
– Так. І ще важливо, щоб діти самі брали участь у плануванні програм, акцій тощо. Зростає ефективність роботи, формуються організаторські навички, та й задоволення від такої праці куди більше.
І третє. Справа ж не в тому, що ми приберемо якусь купу сміття. Головне – щоб у свідомості дітей була готовність це зробити. Навіть більше, усвідомлення необхідності цієї роботи, усвідомлення власної, персональної відповідальності за свій мікрорайон, за своє місто.
– Це, мабуть, найголовніше і найважче.
– Так, потрібна величезна, а разом із тим і тонка, тактовна робота і засобів масової інформації, і вчителів, і сім’ї, і таких організацій, як наша. Волонтерство має стати престижним, шанованим ділом. Досягти цього вже сьогодні чи завтра непросто, потрібен буде час. Але ж і іншого виходу немає. Без цього ми проводитимемо акції, писатимемо звіти й статті, але все це триматиметься на зусиллях того чи іншого керівника, на його ентузіазмі й добросовісності. І варто йому буде покинути справу – усе й згасне. А ми ж прагнемо зовсім іншого, чи не так?
розмову провів Олександр Устіновський
ЦВМ “Чайка”
вул. Калініна, 109 м. Знам’янка,
Кіровоградська обл. 27400 Україна
* – НДО-Інформ №11 (23) листопад, 2003