Як не дивно звучить відповідь на це питання, але одним з головних чинників, що не дають змоги розвитку цивілізованих форм філантропії в українському суспільстві, є благодійність. Але благодійність не та, що відома всьому світу – коли людина або комерційна структура добровільно, свідомо, без будь-якого примусу вирішує, що вона не може лишатися осторонь тих проблем, що існують в суспільстві, та жертвує кошти або частку свого прибутку на їх вирішення, підтримуючи діяльність громадських або благодійних організацій.
На жаль, зараз дуже поширена, умовно кажучи, “примусова благодійність”, коли, наприклад, потрапляючи до лікарні, громадян примушують жертвувати на підтримку “благодійного фонду” при медичній установі, де вони лікуються. Або інша, звична для багатьох підприємців, ситуація, коли на День міста N місцева влада вимагає благодійних пожертв на організацію свята.
І цей перелік можна продовжувати, при чому, незважаючи на регіональні особливості, зазначена ситуація є типовою для України. Тому і не може повноцінно розвиватися легальна філантропія. Від цього страждають клієнти громадських та благодійних організацій, які є дійсно незалежними, а не створеними при будь-яких державних установах. Страждають через те, що мобілізація ресурсів для реалізації своєї місії, тобто, Фандрейзинг, викликає у соціального оточення негативну реакцію. Взагалі, непрозорі примусові форми залучення коштів ніколи не викликають довіру у суспільства, а нагадують громадянам попередню епоху, коли громадські організації були суто формальним продовженням правлячої партії та держави.
На жаль, якщо самі благодійні та громадські організації не усвідомлять існуючу проблему та не вироблять узгоджених дій в цьому напрямку, повноцінного розвитку громадського сектору в Україні доведеться чекати ще довго.
* – НДО-Інформ №8 (20) серпень, 2003