Бувають у кожного з нас у житті великі розчарування…Одного разу, коли я був дуже малий, мої дядьки Сальваторе Базиліо та Валеро Базиліо, разом з моїм батьком вирішили влаштувати мені Свято Святого Миколая. Сталося так, що саме у той час обидва дядьки мої чомусь жили у бабусі і, скажу вам щиро, хоч я й не дуже багато пам’ятаю, бо був зовсім малий, але ці часи були мало не найкращими у моєму дитинстві, бо вони всі були великими бешкетниками та дуже любили мене і час тоді летів із швидкістю експресу Транс Амерікана. Так от, напередодні свята раптом всі чують страшенний грюкіт у парадні двері; усі дорослі роблять хитрі фізіономії, а бабуся біжить відчиняти. За хвилину, коли я вже міркував, а чи не краще мені буде видно що саме коїться з під столу, з’являється бабуся, над якою нависає який кремезний чолов’яга, вдягнений як циган, що вирішив зазимувати в печері десь в Андах, з великою білою бородою і мішком за плечима. Бабуся, плескаючи у долоні, біжить попереду, той реве, як поранений муфлон навесні; “Де той малюк, де він ховається?!” Тут малюку і самий часу штани напустити… Але ж виявляється, він не циган, а казковий помічник Святого Миколая, що прийшов послухати, як малий вчиться (а може я тоді і у школу не ходив, не пам’ятаю) і як вміє віршики розповідати. Ну малий, звісно розповідає віршики, той, значить, садить малого на коліна, гойдає, співає пісень і дарує всіляких залізних машинок та дерев’яних паровозиків. А тоді, покричавши ще трохи, як дурний, прощається та йде. Я тоді оговтався трохи, дивлюся тихо стало, паровозики – машинки залишилися. І за якимось лихом потягнуло мене на бабусину кухню. Прочиняю двері тихенько, дивлюся: стоять двоє чоловіків палять сигари, та розмовляють про щось, сміються. Придивляюся – один з них – власне дядько Валеро Базиліо, а другий – очам не вірю – клятий циган від Святого Миколая. із зсунутою на бік бородою і пика щось підозріло схожа… на дядька Сальваторе Базиліо! І стою отак, очі витріщив. І тут вони мене побачили. “Якого біса!”, – кричить Валеро Базиліо. “Якого біса!”, кричить Сальваторе Базиліо. І мало сигари не поковтали. Тоді я вже заверещу: «Якого біса!» та тікати. До бабусі на коліна і давай ревіти. Так і ревів до вечора. А бабуся їм тоді дала прочухана.
А я тоді сильно образився. Про дядька Сальваторе Базиліо не пам’ятаю, а от дядькові Валеро Базиліо я помстився скоро. Якось він, прийшовши з роботи, сидів на дивані та читав газету. Я підхожу та кличу його. “Що, малий?”, – каже він та тільки підіймає очі над газетою, а тут я йому просто в лоба стріляю з іграшкового пістолета ракетою з гумовою присос кою! Він, правда мене піймав, та надавав по дупі, але згодом ми помирилися. Щось на зразок такого великого розчарування я й відчув, коли років через тридцять походив трохи на НДОшні заходи.
Буває так, що назва конференції може вразити вас з першого погляду на прес-реліз, а список учасників щиро порадувати географічним представництвом, та спектром організацій, що представлені. Не дайте пошити себе в дурні! Справжня назва будь-якої НДОшної конференції є завжди однією і тою самою – “Конкурс “Я, та моє НДО!” і в розріз із поширеним висловом “на людей подивитись та себе показати”, метою перебування представника “професійного” НДО на конференції є завжди тільки пабліситі себе-коханого, та своєї організації.
Усім відомо, що НДО дуже полюбляють проводити круглі столи та конференції. Вони втому не винні, вони просто дивляться на те, чим займаються Організація Об’єднаних Націй та інші гіпер- квазі- міжнародні монстри і як малі діти, копіюють, своїх старших братів, переходячи при цьому межі, що відділяють залишки здорового глузду від абсурду, у чому їм допомагають погані акторські таланти, помноженні на живітний страх вірогідної утрати доступу до солодкої цицьки донорського фінансування.
НДОшні конференції, власне, бувають двох типів: за участю донорів, та без такої. Останній тип, то, власне і не тип взагалі, бо незважаючи на тематику та суспільну користь не мають, з точки зору “професійних НДО” ані граму сенсу. Навіщо проводити конференцію, якщо донори не побачать, що ви її проводили? Як тут заперечити…
Як я розумію, спритний “професіонал” – НДОшник майже завжди вигідно відрізняється невдахи “аматора” тим, що, перебуваючи на конференції, вміло користується чимось на зразок інструкції “Вмійте робити виступи!”, що була надрукована 40 років тому у стінній газеті одного геологічного інституту.
ВМІЙТЕ ВИСТУПАТИ!
Кожен активіст НДО бере участь у засіданнях, нарадах та конференціях.
Найпростіший спосіб проявити себе – це задати запитання. При цьому абсолютно необов’язково вникати у глибину проблеми. Завжди можна спросити, наприклад : “А що думають з цього приводу англійські колеги?” На цьому свою місію можна вважати закінченою, бо, як свідчать варіаційно – статистичні дослідження, що у момент відповіді у 60 випадках із 100, того, хто задавав запитання вже нема в залі.
Інший спосіб – то виступ у порядку дискусії з докладу. Оскільки для значної частини працівників НДО виступ у дискусії є єдиним видом діяльності, теорія таких виступів давно розроблена до найдрібніших деталей. Будь який виступ складається з 4 частин:
1. Вступний реверанс.
На початку виступу ви повинні з максимальною галантністю похвалити що – не-будь. Найчастіше використовується така формула: “Яз великою (глибокою, неослабною, напруженою) увагою (інтересом) прослухав змістовну (блискучу, яскраву, глибоку) доповідь (повідомлення, виступ)” Якщо доповідь вам не сподобалася, ніхто не змушує вас кривити душею. Похваліть доповідача:” Всі ми знаємо пана С. як глибокого (оригінального, різностороннього, добросовісного, допитливого, енергійного) дослідника”. Якщо доповідь була безглуздою, похваліть великий обсяг матеріалу. Якщо доповідь була пустою, похваліть блискуче викладення. Вміння зробити вступний реверанс визначає ставлення до вас всієї аудиторії. На початку дуже непогано сказати що-небудь незвичне. Наприклад: ” Вчора я перечитував “Одисею” Гомера, “Сон у літню ніч” Шекспіра, “Загублений рай” Мільтона, або інше)…” Вас ніколи не запитають, яке відношення має п’ятий том Шиллера до теми доповіді. Тим не менш, такий початок розбудить тих, що дрімали, та прикрасить зал добрими посмішками.
2. Похвала самому собі.
Це основна частина виступу. Існує набір стандартних фраз – переходів: “Хотілося б торкнутися ще однієї сторони проблеми” або “Доповідач не торкнувся дуже важливого питання”, після чого можна говорити про вашу власну діяльність скільки завгодно. Найбільш досвідчені оратори приносять з собою графіки та роблять самостійні доповіді. На відміну від нормальних допоміжних доповідей, такі доповіді – виступи можуть не мати нічого спільного з темою дискусії.
3. Кивок у бік доповідача.
Усі існуючи типи виступів – хвалебний, лайливий та нейтральний – різняться саме в цій третій частині. У хвалебному варіанті ви відмічаєте, що доповідач правильно (вірно, талановито, блискуче, вдало) підмітив внутрішню суть явища і тому заслуговує всілякої хвали від сучасників та нащадків. Граничної межі ступеню епітетів при цьому немає.
У варіанті лайливого виступу, яким злим би ви не були на доповідача, ви ніколи не повинні обзивати його дурнем (хаптурником, ледарем, бовдуром, базікалом). Навпаки, прийнято трохи понизити голос, та, придавши йому співчутливі нотки, відмітити, що, на жаль дефіцит часу (матеріалів, відсутність бази, інші об’єктивні причини) не дозволили доповідачеві… Оратори з розвиненим почуттям гумору саме тут зазначають прекрасно виконану графіку.
4. Заключний акорд.
Пам’ятайте, що якою поганою б не була доповідь, або конференція в цілому, робота зроблена, часта гроші витрачено. Кулаками махати запізно. Тому в усіх випадках треба відмітити, що робота, безумовно є такою, що прийнятна та:
а) заслуговує найшвидшого опублікування;
б) заслуговує на опублікування після невеликих редакційних змін у світлі фактів, що були наведені;
в) заслуговує на найшвидше опублікування після невеликого доопрацювання;
|
|