Надзвичайно цікавою і корисною особисто для мене була структура, менеджмент та Фандрейзинг організацій округу Томпкінс, штату Нью-Йорк. Причина і в тому, що містечко, у якому ми побували, досить невелике, а організації там працюють дуже добре. Інша ж причина – даний регіон є близьким за економічною структурою до Кіровоградщини: багато сільськогосподарських підприємств, відсутні великі заводи і фабрики.
Що ж до громадських організацій – фактично серед більш ніж двох десятків НДО майже кожну так чи інакше можна віднести до правозахисної, оскільки і центр реабілітації інвалідів, і колонія для неповнолітніх, і центр “Жіночі можливості” тісно працюють з певною категорією людей, що опинилися поза увагою суспільства.
Втім є і спеціалізовані центри едвокасі, які не просто займаються дозвіллям чи навчанням інвалідів дитинства та емігрантів, але й представляють у суді права зневажених жінок, дітей та, останнім часом, чоловіків, які страждають від насилля у сім ї Також правозахисними можна назвати центри, де обмінюють шприци для наркоманів та надають консультаційну допомогу ВІЛ-інфікованим. До речі, якщо у місті Ітака округу Томпкінс з населенням у ЗО тисяч осіб клієнтів у центрі обміну шприців менше двох десятків, то, для порівняння, у Знам’янці Кіровоградської області з таким же населенням Благодійний фонд “Повернення до життя” обслуговує більш ніж двісті осіб. Цифри говорять самі за себе: американцям теж було чому повчитися у наших спеціалістів.
Структура громадських організацій Америки дещо відрізняється від нашої, однак правозахисні, фактично, діють на таких же засадах, як і українські: два-три юристи, якщо організація діє у декількох напрямках (жінки, діти, в’язні), виконавчий директор, але головним менеджером та Правління Директорів – поважні впливові люди, які лобіюють інтереси організації на місцевому рівні та формують загальну стратегію розвитку НДО. Питаннями фандрейзингу і набору кадрів займається директор. Також в організації обов’язково працює мінімум два волонтери – студенти, пенсіонери – котрі виконують паперову роботу, допомагають підтримувати зв’язок із цільовою аудиторією та ЗМІ.
Часто правозахисні організації працюють у профілактичному напрямку – лекції, заняття у школах, круглі столи і випуск брошур та бюлетенів з правилами безпечної поведінки дитини на вулиці, наприклад: “Ніхто не має права підходити до тебе торкатися тебе так, що ти відчуваєш чи боязко!” Однак переважна більшість організацій працює у так би мовити прикладній сфері: НДО мають власні
притулки для тих, хто пішов з дому від жорстокого чоловіка, жінки чи іншого родича. У таких притулках людина може залишатися до трьох місяців, безкоштовно харчуватися, проходити курси психологічної реабілітації та шукати роботу і нове помешкання для того, щоб жити далі повноцінно.
Такі будинки зазвичай охороняються, однак зовні мало хто може здогадатися, що тут діє притулок. Окрім того у притулках працюють професійні психологи, психотерапевти, лікарі. Держава вважає за краще фінансувати такі громадські організації, аніж створювати бюджетні установи такого типу. Тут ми і підійшли до питання фінансування: більшість коштів правозахисні організації отримують від пожертв з боку громадян та підприємств. Певну частину субсидує держава, але є і організації, які повністю існують за кошти громади. І при цьому їх річний бюджет досягає 10-15 мільйонів доларів.
Звідки така щедрість місцевої громади?! Тут можна було б говорити про стару традицію волонтерів, про добре серце американських бізнесменів, але все дещо інакше. Демократія і справді – доля багатих націй. Американці досить добре забезпечені матеріально, щоб певну частку доходів віддавати на благодійництво. До того ж у кінці року кожен меценат отримує знижку на податки у сумі, яку він пожертвував на благодійництво.
Ось, що вразило мене і моїх колег під час стажування найбільше. Держава зацікавлена у добробуті своїх громадян. Громадяни зацікавлені у процвітанні держави. І у Сполучених Штатах Америки людина, громадська організація і держава діють на паритетних засадах взаємоповаги і розуміння. Можливо, Америка і не ідеал, але я б хотіла, щоб в Україні ситуація у третьому секторі хоч би трохи нагадувала тамтешню.
Вікторія Талашкевич,
регіональний представник
“Фундації Прав Людини”
* – НДО-Інформ № 4(16) квітень, 2003