Третій сектор в Україні, як незалежна бід держави суспільна сила знаходиться зараз на етапі становлення. Аналогічну ситуацію в різних варіаціях можна спостерігати і в інших країнах колишнього СРСР.
Можна по-різному ставитися до десятирічного періоду незалежності третього сектору України, але очевидно одне – некомерційні організації можуть, при бажанні, не лише виступати в ролі партнерів органів місцевого самоуправління та державних структур у вирішенні соціальних проблем, але й стати альтернативою державно-муніципальному бюрократичному апарату.
Різні дослідники громадянського суспільства розглядають два найважливіших завдання неприбуткових недержавних організацій:
· надання різноманітних видів послуг та перерозподіл ресурсів для цільових груп (мікрорівень);
· захист прав та лобіювання інтересів цільових груп у владних структурах усіх рівнів, а суспільних відносин (макрорівень).
Розвиток неприбуткових недержавних організацій, наприклад в Україні, призвів до утворення прошарку професіоналів, які користуються незрозумілими для пересічного громадянина поняттями і термінами. Одним з таких понять є “третій сектор”. Всі теоретичні надбання, з яких витікають в подальшому стратегії донорських організацій, вибудовуються на три секторній моделі. Однак, три секторна модель не роз’яснює проблеми в ситуації, коли, наприклад, НДО очолюється міським головою, а певна сфера бізнесу належить міністру або іншому посадовцю високого рівня. Як в таких умовах працює ця схема?
Трисекторна модель – виключно економічна схема. її ж перетворюють в ідеологічну схему, намагаючись пояснити стосунки влади та суспільства, особливо в посткомуністичних країнах. Це призводить до дезорієнтації груп активістів та недержавних організацій. Особливо, якщо за цю схему ще й платять грантові кошти. Крім того, пояснювати проблеми становлення громадянського суспільства, виходячи тільки з економічних моделей, не зовсім правильно. Для вирішення цих теоретико-практичних проблем необхідно врахувати також мікро- і макрорівневі завдання третього сектора.
Для завдань мікрорівня три секторна модель повністю себе виправдовує. Оскільки вона ділить організації за принципом отримання і розподілу ресурсів, а також за формою власності та відношення до отримання прибутку. Саме за цією схемою виникають визначення організацій третього сектору як неприбуткових, некомерційних, непідприємницьких та ін.
Для завдань макрорівня три секторна модель з наведених вище причин не працює, оскільки ми переходимо зі сфери економічної діяльності в політичну. І тут можна запропонувати опозиційну двополюсну модель розподілу суспільства на суспільну та приватну сфери («public» та “private“). Абсолютно очевидно, що бізнесмен чи бізнес, що не належить владі, більше зацікавлений у посиленні громадянського суспільства і буде більш активно співпрацювати з третім сектором, ніж бізнесмен, котрий сидить під прикриттям державних та муніципальних структур. Тож першого бізнесмена можна віднести до “приватників” (“private“), як і всі незалежні організації третього сектору. Вищезазначену громадську організацію з мером на чолі ми можемо спокійно віднести до табору “суспільників” («public»)
Для бюрократичної влади вигідно, щоб діяльність громадських та благодійних організацій обмежувалася тільки мікрорівнем. При цьому, НДО перетворюються в підрозділи державних структур по роботі з населенням, що фінансуються з позабюджетних або бюджетних джерел.
Між суспільством та владою існує рухлива демаркаційна лінія (у нашому випадку – це політичні партії, навколо політичні організації та структури, втому числі і третього сектору. Для деяких саме “котлета демаркаційної лінії”, що складається з індивідів, котрі прагнуть влади, найбільш “смачна” частина). Якщо суспільство не заповнює ніші, в тій же соціальній сфері, ці ніші займають організації типу “суспільників”. Ця вируюча демаркаційна лінія – своєрідне поле становлення громадянського суспільства. Саме тут виникають визначення організацій громадянського суспільства як недержавних та неурядових. Загальна картина в цілому нам здалась схожою на “гамбургер”.
…ТРИ ЙОГО СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ
Стало вже звичним нарікати на неефективність третього сектору в Україні. Нас (громадських організацій) за деякими даними вже більше ЗО тисяч, а ми ніякої сили собою не являємо і основним мотивом влади у взаємодії з третім сектором є популізм, особливо в передвиборчий період.
Ми довго розмірковували над причинами такого повільного розвитку і, переглянувши праці різних класиків політичної та економічної думки, дійшли певних висновків. Для того, щоб громадський рух став суспільною силою, необхідно, щоб він мав:
· економічну базу;
· соціальну базу;
· ідеологічну базу.
Щодо третього сектору, це можна розуміти наступним чином: Економічна база:
1. Розвинуті традиції благодійності та меценатства;
2. Розвинуті традиції участі населення у діяльності третього сектору;
3. Діючі механізми соціального інвестування, фонди місцевої громади, пільги, соціальне замовлення, муніципальні гранти, продуктові банки і тому подібне.
4. Можливість самофінансування.
Соціальна база:
1. Широка клієнтська база, зацікавлена в послугах та ресурсах організацій третього сектору;
2. Рідня, друзі, знайомі клієнтів, які теж є зацікавленими в діяльності організацій третього сектору;
3. Жителі міста, чиї проблеми вирішуються завдяки діяльності неприбуткових організацій.
Ідеологічна база:
Вираз “розвиток фандрейзингу шляхом диверсифікації керівного органу”, що в просторіччі може звучати як, наприклад, “створення ради попечителів” злякає не тільки звичайного клієнта НДО, але й активіста третього сектору. Під ідеологічною базою ми розуміємо:
1. Прості та зрозумілі населенню лозунги та ідеологеми;
2. Діючі канали розповсюдження інформації, лозунгів та ідеологем серед соціальної бази та груп впливу.
* – НДО-Інформ №3 (15) березень, 2003