Сьогодні Україна має напівзруйновану систему соціального забезпечення до якої належать і заклади культури: клуби, будинки культури, бібліотеки, музеї, галереї тощо. Чому так сталося – питання, скоріш риторичне…
Так, станом на січень 2007 року, за даними управління культури Рівненської обласної державної адміністрації лише в одній Рівненській області залишилося 1296 закладів культури. За таких умов більшість кваліфікованих працівників не може повноцінно працювати, тому заклади культури (особливо у сільській місцевості та малих містах) практично не функціонують, не зважаючи на потреби місцевих громад.
Як наслідок незайнятості населення (особливо молоді) та відсутності цивілізованих форм відпочинку та дозвілля – відбулося збільшення рівня злочинності, алкоголізму, наркоманії та інших соціальних хвороб суспільства, особливо у сільській місцевості та малих містах нашої країни.
Окрім перерахованих вище причин занепаду закладів культури, існує ще декілька, про які не можна не сказати. По-перше, працівники галузі культури не розуміють умов ринкового господарювання та справжніх причин відсутності державного фінансування. А тому, помилково сподіваються на те, що скоро прийде новий уряд чи міністр, Верховна Рада чи Президент і все зміниться. Підтвердженням таких хибних уявлень є опитування понад 150 працівників культури, котрі у 2007 році проходили курси вдосконалення, організовані Рівненським факультетом Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, який охоплює заклади культури 8 західноукраїнських областей. На жаль, більшість працівників культури (виходячи з вищевказаного опитування) не читали Конституцію України та Закони України, що регламентують діяльність закладів культури, а також не проходили навчань з основ ведення бізнесу чи недержавних неприбуткових організацій в ринкових умовах, тому бояться переходити на самоокупні форми роботи.
Для більш чіткого розуміння ситуації в галузі культури слід враховувати, що заклади культури у радянській державі створювалися не для збереження народних традицій, а для донесення у кожен населений пункт ідеології єдиної на той час комуністичної партії. Саме тому, ця більшість концертних програм та бібліотечних фондів безнадійно застарілі та не використовуються в наші часи. Оскільки з часу прийняття Конституції України у 1996 році Україна проголосила себе державою, що не підтримує жодної з ідеологій, то – фінансування ідеологічних закладів з державного бюджету є неможливим. А відтак, марними є сподівання на вирішення проблем закладів культури з Києва. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносить заклади культури до комунальної власності територіальних громад. Це означає, що їх фінансування може здійснюватися лише з місцевих бюджетів, які на жаль, не мають достатніх надходжень, щоб забезпечити нормальне функціонування соціальної сфери, з якою нині ідентифікується галузь культури.
Водночас, заклади культури мають не лише приміщення та матеріально-технічну базу (хоча і не сучасну), але й працівників, які добре знають громаду та вміють її організувати для участі у важливих культурно-освітніх заходах. Враховуючи, що більшість працівників культури все ж таки не бажають поповнити ряди безробітних і готові до активної роботи, спрямованої на громадську просвіту та розвиток послуг із забезпечення відпочинку та дозвілля, Фундація імені Князів-благодійників Острозьких пропонує утворити на базі сільських та районних закладів культури осередки громадської активності.
Осередки громадської активності на базі закладів культури, отримавши відповідні навички та інформацію, можуть ефективно здійснювати правову просвіту громадян, впроваджувати в дію моделі місцевого розвитку (див. публікацію в журналі «Вісник благодійництва» за жовтень 2004 року), наприклад сільський зелений туризм, розвинути роботу комплексів культури та дозвілля для молоді, організовувати та скеровувати процес створення малих екологічних та соціальних планів дій місцевих громад.
Осередок громадської активності – це структура, яка може згуртувати, об’єднати, розвинути громаду. Осередок громадської активності може здійснювати правову просвіту, оскільки, особливо в малих населених пунктах, населення є юридично неосвічене; планувати події, важливі для розвитку громади і села; впроваджувати моделі соціального й економічного розвитку (розвиток сільського зеленого туризму, програма контрактації сільськогосподарської сировини тощо); організовувати святкування в закладах культури, що допоможе відновити і зберегти місцеві культурні традиції.
Протягом 2003-2008 років існує думка про можливу приватизацію об’єктів соціально-побутової інфраструктури у містах і селах. Ця думка очевидно не безпідставна, оскільки нещодавно завершилася «паспортизація» закладів культури, які відзвітували Управлінням культури про стан приміщень й інших об’єктів інфраструктури, земельні ділянки та майно, що їх використовують заклади культури.
Приватизація соціокультурних установ безперечно може вирішити ряд бюджетних проблем у масштабах держави. Адже якщо заклади культури працюють неефективно, є повністю дотаційними (тобто збитковими), то, продавши приміщення, землю і майно, які належать до комунальної власності територіальних громад, бюджет отримає кошти від продажу новим власникам, а надалі не буде нести витрат на утримання працівників і комунальних платежів, як і капітальних витрат на ремонт мало задіяних приміщень. Цілком очевидно, що Міністерство фінансів України і Фонд державного майна України вже давно мають чіткі цифри доходів і економії державного бюджету від цієї справи.
Більш того, експеримент, який не всіма сприймається однозначно, що проведено у Рівненській області зі скороченням бібліотек, доводить економічну та логічну ефективність вже сьогодні. Адже не секрет, що близько 90% фондів сільських бібліотек складає не художня література чи недоступна селянам підписна періодика, на яку бібліотеки не мають коштів, а макулатура із рішеннями з’їздів, пленумів, конференцій центральних і локальних компартійних конференцій. Ще задовго до здобуття незалежності Україною, сільські бібліотеки перестали отримувати і купувати літературу. Ця ж ситуація у більшості регіонів України триває й досі. Але на Рівненщині було прийнято і реалізовано рішення звести громадські бібліотеки зі шкільними, оскільки саме школа залишається нині на селі найбільш функціональним об’єктом, що впливає на громаду та здійснює просвіту. Бібліотекарі ж мають достатнє робоче навантаження, оскільки учні та вчителі є найбільш читаючою категорією, а пенсіонерам, яких у селах більшість – прийти до школи по книгу чи газету також не соромно.
Нашим завданням не є оцінити, наскільки ефективний цей експеримент. Ми лише констатуємо факт наявності подібної практики, що свідчить про неминучість змін у галузі культури на локальному рівні.
Повертаючись до процесу приватизації, цілком очевидно, що цей процес безпосередньо торкнеться і закладів культури.
З іншого боку, на відміну від військових, працівники закладів культури могли б взяти участь у приватизації як трудові колективи, що мають право претендувати на першочерговість у викупі комунального майна, з метою збереження профілю його діяльності. Однак, навряд чи більшість сільських клубів, будинків культури і бібліотек сьогодні є до цього готовими. Оскільки, більшість з них не є юридичними особами і не мають власного балансу (бухгалтерії, печатки, рахунків у банківських установах, свого діловодства).
Звісно, сільські ради, поки не розпочали глобальну приватизацію соціально-культурної інфраструктури, могли б вже сьогодні передати приміщення закладів культури громадським організаціям, якими могли б стати центри чи осередки громадської активності. Але це явище ще не набуло масового характеру. Бо в будь-якому випадку заклади культури, як громадські, комунальні чи приватні установи – мають стати самоокупними.
Щоб цього досягнути, слід підходити до діяльності, виходячи з об’єктивної ситуації, яка складається на ринку соціокультурних послуг. Ринкові умови вимагають застосування гнучких умов до ведення бізнесу. Неприбуткова діяльність закладів культури, як і громадських організацій, є також бізнесом. Різниця полягає лише в розподілі прибутків. Приватний підприємець чи власник бізнесу забирає прибуток собі, а неприбуткова організація використовує доходи на основну діяльність і ніколи не розподіляє прибутків. Але механізми заробітку в усіх однакові. З тією лиш різницею, що інакше оформляються, обліковуються у бухгалтерії та громадські організації не є платниками податків, на відміну від бізнесу.
На жаль, приголомшлива більшість закладів культури у сільській місцевості дуже далеко знаходиться від сучасних ринкових умов. І найближчим своїм конкурентом вважає сільські бари чи крамниці, що продають алкоголь та цигарки. Натомість не враховуючи ані місцевих потреб і можливостей, ані цільової аудиторії, що здатна платити за якісні соціокультурні послуги. Адже при врахуванні цих складових – не важко придумати способи заробітку.
Для ілюстрації розглянемо такі приклади.
Приклад перший. Більшість закладів культури, не повністю використовують можливості своїх приміщень (ефективними вважаються установи, що працюють 20-30% на добу, якщо не мати на увазі сільські установи, де цей відсоток, на жаль, є ще нижчим). Навіть обласні театри, що переважно знаходяться у центральній частині міста, де найдорожча нерухомість, використовують приміщення лише для репетицій і вечірніх вистав, і то в сезон. А вестибюль, холи й інші величезні площі практично не використовуються (хіба за виключенням різдвяно-новорічних ранків). Про сільські клуби і бібліотеки – годі й говорити.
Приклад другий. Опитування понад 200 керівників сільських клубних установ проведене на базі Рівненського факультету Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва протягом 2008 року засвідчило, що практично 100% закладів культури надають платні послуги найменш платоспроможній і мінімальній цільовій аудиторії.
Підставою для радощів вважається прибуток у кілька сотень гривень на місяць від дискотек (танців під магнітофон, зрідка комп’ютер). Але хто ж є відвідувачем цих платних заходів? Цілком зрозуміло, що молодь від 12 до 25 років. Здавалося б усе логічно, адже всі сільські клуби намагаються заробляти “крихти” у такий спосіб. Беззаперечно. Але більше ніж “крихти” заробити не вдасться. І причина цьому не в економічній кризі, уряді, Президентові, парламенті чи інших установах. Причина в тому, що перед тим, як стати самоокупними, слід чітко відповісти собі на питання: якою є демографічна ситуація у селах? Хто є платоспроможною верствою населення у селі, отримуючи хай незначні, але стабільні фінансові надходження? Якою і для кого має бути послуга, щоб за неї заплатили?
Поверхневий аналіз сільського ринку (відповідь на питання про демографію) неминуче приведе нас до усвідомлення, що лише близько 15 % сільського населення є діти та молодь, яка не має власних доходів, а користується дотаціями батьків чи пенсіонерів. Тобто йдеться про категорію населення, яка не здатна забезпечити фінансово своє дозвілля, і від якої звикли брати оплату сільські клуби за дискотеку. (Залишимо міркування про гуманність і соціальність такого підходу для читача). Іншою категорією сільського населення, що складає приблизно 10%, є працюючі та ще близько 15% безробітних репродуктивного віку громадян. А які послуги, за які не соромно взяти 1 грн., надають сільські клуби цій категорії населення?
І нарешті не менше 60% сільського населення складають люди з невеликими але стабільними доходами – пенсіонери. Які платні послуги, за що із задоволенням платять пенсіонери, надаються сільськими клубами для цієї найбільшої та найбільш платоспроможної категорії населення?
Аргументи на кшталт: «не гуманно брати гроші з пенсіонерів» – позбавлені логіки, оскільки всім нам відомо, що українські пенсіонери продовжують утримувати своїх дітей (працюючих чи безробітних), фінансово і матеріально підтримують онуків, даючи їм в тому числі й на дискотеку. А коли ж ці люди можуть відпочити і присвятити час собі? Яку пропозицію, привабливу і потрібну для них, пропонує сільський клуб, враховуючи не тенденційну, а реальну потребу?
Висновок не складно зробити. Допоки сільські заклади культури намагатимуться надавати удавані платні послуги для тих, хто не має власних доходів, й ігноруватиме можливості найбільшої і платоспроможної категорії населення – процвітання закладів культури не передбачається. Бо грошей з державного бюджету не буде ніколи. А рано чи пізно нерентабельні об’єкти будуть закриті. Так само як закриваються сільські школи, в яких мало учнів.
До речі, масове закриття закладів культури і мистецтва не є новиною у Європейській новій історії. Прийшовши до влади у повоєнній Франції, генерал де Голь безжалісно припинив фінансування із державного бюджету практично усіх закладів культури і мистецтва. Понад 5 років мистецькі установи намагалися зводити “кінці з кінцями”, заробляти та розвивати французьку культуру. Переважна більшість малопрофесійних установ збанкрутувало, а працівники перейшли працювати в інші галузі чи ставали безробітними. Через п’ятирічку, ситуація в країні змінилася на краще і тим закладам, які “вижили”, було відновлено державні дотації. Це не збільшило кількість установ культури і мистецтва, але безперечно сприяло розвитку.
Україна не Франція, середина 20 сто-ліття і глобальна економіка 21 століття також відрізняються сучасними реаліями, тому чим раніше заклади культури стануть на ринковий шлях розвитку, тим більше їх виживе і працюватиме на користь громади та суспільства. У цьому плані не соромно скористатися досвідом громадських і благодійних організацій, які на відміну від комунальних установ, в переважній своїй більшості, не мають власних приміщень і майна, чи навіть мінімальних гарантованих заробітних плат.
Не раз згаданий, у цій статті, Рівненський факультет Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва за допомогою Фундації імені Князів-благодійників Острозьких та фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» розробили та провели протягом 2008 року навчальний курс для закладів культури, що бажають ефективніше працювати в ринкових умовах чи трансформуватися у Центри Громадської Активності. Подібні навчання введено як обов’язкову програму вдосконалення керівників установ культури Західної України, що проводяться факультетом. А незабаром у світ вийде практичний посібник «Основи життєздатності неприбуткових організацій», який містить матеріали про участь українських закладів культури та громадських культурно-просвітницьких організацій у програмі реформування галузі культури в межах проекту «Трансформування закладів культури в осередки громадської активності», що здійснюється Фундацією імені Князів-благодійників Острозьких на базі Рівненського факультету Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження». У ній викладено матеріали присвячені стратегічному плануванню, проектному менеджменту, залученню фінансування та спонсорингу, включно із соціальним маркетингом та рекомендаціями щодо розширення зв’язків з громадськістю.
Книга буде корисною для громадських і політичних діячів, державних службовців, педагогів, працівників культури й інших неприбуткових інституцій.
* – НДО-Інформ №”(37), 2010р.
Руслан Краплич