Чернігівський обласний художній музей — один з наймолодших серед собі подібних. Йому всього 27 років. Та його колекція нараховує вже близько дев’яти тисяч експонатів, багато з яких — унікальні. Це й іконопис, і західноєвропейський, і слов’янський живопис. Перлина ж фондів музею, його фішка і бренд — колекція родини Галаганів. Вона крім улюблених живописних творів відомої дворянської родини Чернігівщини, має й неповторні портрети восьми поколінь фамілії, до яких минулого року додалося ще й зображення нашої сучасниці, представниці десятого покоління Галаганів — Єлизавети Блейк.
Але всього цього просто замало, щоб утримати інтерес сучасної вибагливої публіки. І це чудово розуміє директор художнього музею Ірина Ральченко. Тому вона шукає нові шляхи. І, здається, успішно їх знаходить.
— Ірино Григорівно, як вдається постійно тримати музей у центрі уваги чернігівців?
— Ми — комунальний заклад, уся наша колекція — державна власність. Як і в кожного музею, нашим основним завданням залишається збереження, вивчення і популяризація експонатів. Але часи змінюються, і цього стає недостатньо, щоб привертати увагу, статичність нікого вже не цікавить. Тому музей повинен стати культурним центром! До цього ми й прагнемо. Шукаємо нові форми і методи роботи: намагаємося «оживити» свою колекцію «інтерактивом».
— Уже є успішні проекти?
— Є проект досить зрілий — «Музичні зустрічі в музеї». Раз на місяць в нашому концертному залі виступають відомі й не дуже, дорослі і дитячі, але завжди цікаві музичні колективи. На фоні музейної виставки, музика сприймається зовсім по-новому, глибше. До того ж, у нас концерти — це не тільки музика, це живе спілкування: про композиторів, про їхні твори, про епоху, в якій вони народилися, тож, ще такий освітній аспект. Хочу наголосити, що усі музиканти виступають абсолютно безкоштовно. Грати у нас стало своєрідним брендом, ознакою престижу. Будівля старовинна, тут неповторна акустика. До того ж, так близько поспілкуватися з виконавцями, як у нас, не можна в жодному іншому концертному залі міста.
— Багато хто в місті вже знає і про так званий драматичний простір художнього музею. Що це таке?
— О! Це теж цікавий проект — результат нашої співпраці з громадським молодіжним об’єднанням Молодого театру. Актори театру оживлюють, якщо можна так сказати, наші експонати, роблять їх головними героями своїх постановок, які показують публіці прямо тут, у музеї. Наприклад, у нас є скульптура Антокольського «Мефістофель». Вона стала центром спектаклю «Антифауст». Думаю, ті, хто його бачили, точно запам’ятають тепер цього скульптора і нашу скульптуру. Або на «Ніч у музеї» у нас «ожили» портрети гетьмана Мазепи, полковника Кочубея.
— Це все — власні ідеї чи ви десь вчилися цій тонкій справі сучасного музейного маркетингу?
— Розвиватися і удосконалюватися, вчитися у колег завжди важливо. Дякуючи Центру гуманістичних технологій «Ахалар», я повчилася на семінарі у Польщі співпрацювати з громадою. Була також на стажуванні в Америці за програмою «Громадські зв’язки». Там наша громадська організація «Фонд Розума» виграла гранд, і тепер ми ділитимемося вже своїм досвідом з колегам з області, проводитимемо тренінги і семінари. Будемо навчати
— А що ще треба, що варто було б змінити, щоб музей міг крокувати в ногу з часом, розвиватися швидше, динамічніше, якісніше працювати для чернігівців?
— Не можу скаржитися: ми отримуємо кошти, ми ремонтуємося майже кожного року. Інша справа, що музей великий, і грошей потрібно багато. Все одно треба вчитися заробляти гроші. Навіть здавалось би такі невеликі кошти від цих проектів, але вони відчутні. Я впевнена, якщо подумати і постаратися, можливість заробити на себе гроші є! Але хотілось би, щоб держава трошки подумала про музеї ще й на іншому рівні. У нас до сих пір облікова документація за радянськими зразка. Досі ми притягнуті у заробітній платі до тих «совдепівських» норм, коли повинні були мати 75-150 тис. відвідувачів щорічно. Але ж тоді був внутрішній туризм, і діти цілими школами їздили до музеїв. Зараз такого нема. Досі нема закону про меценатство і спонсорство. Є люди, які готові допомогти, але невідомо, як ця допомога їм потім відгукнеться. Через те, що не можемо закінчити ремонт, у нас нема постійної експозиції. Ми щомісяця робимо нові виставки, щоб познайомити відвідувачів із фондами музею. Але з іншого боку, може, це й добре. Адже постійного притоку туристів нема, ми працюємо на місто і місцеву громаду. А тому повинні бути мобільними і рухливими, давати своїм глядачам щось нове і цікаве!
— У Чернігівського художнього музею вже, безперечно, є своє окреме місце в житті громади. Як ви сама вважаєте, яке воно?
— Я думаю, що за останні роки нам вдалося те, до чого ми прагнули — ми стали справжнім культурним осередком. За нашої діяльністю слідкує місцева громада, є певна категорія людей, для якої наш музей став місцем зустрічі. І мені дуже приємно, що серед наших відвідувачів є і молодь, це найвища похвала!
У нас час від часу проводяться різні майстер-класи: і гобеленове мистецтво, і кераміка, і виготовлення ляльок-мотанок. Мрію закінчити ремонт, щоб було місце розмістити художній салон, майстерні, де виготовлялись би якісь сувеніри. Можна розвиватися і розвиватися! І заробляти гроші, і головне — нести у суспільство культуру, духовність і красу, яка, я переконана, все одно врятує наш світ тому, що по-іншому бути не може!
* – НДО-Інформ №4(39), 2010