Потреба територіальних громад у корінних перетвореннях зумовила необхідність пошуку нових шляхів і підходів до вирішення всієї сукупності соціальних і культурних проблем. Інноваційний пошук концепцій розвитку установ культури, розташованих у малих містах і сільській місцевості, в даний час стає актуальним. Це обумовлено, по-перше, прискоренням змін в соціокультурному середовищі села, районного центру, по-друге, зростаючою потребою сучасного соціуму цих територіальних утворень в якісних соціальних послугах. Значимість даної проблеми обумовлена також загостреним протиріччям між зростаючою сьогодні функцією районного будинку культури як центру збереження, розвитку і споживання результатів творчості місцевим соціумом, а також недостатньо адекватною його адаптацією до сучасних соціально-економічних, культурних, ідеологічних умов українського і європейського суспільства взагалі та територіальної громади, зокрема. Для вирішення даного протиріччя необхідна цілеспрямована інтеграція всіх сил суспільства, необхідна економічна, соціально-політична, духовно-інформаційна взаємодія всіх елементів навколишнього соціокультурного середовища, бо саме в цьому просторі жителі місцевої громади себе формують, розвивають, вдосконалюють, виявляють свою діяльну сутність, відображаючи себе у світі і світ у собі. Коли установа культури повністю інтегрується у виробниче, соціальне, культурне життя села чи невеликого міста, вона стає важливим фактором цього середовища, духовною складовою його соціального життя. Ось чому розвиток територіальної громади за допомогою Центрів місцевої активності не можна раціонально зрозуміти тільки «зсередини» діяльності цього структурного утворення (будинку культури). Тут потрібно враховувати особливості середовища розвитку в широкому сенсі цього слова.
Багато дослідників при вивченні соціокультурного середовища тієї чи іншої установи застосовують теорію систем, підкреслюючи при цьому, що людина розглядається як складна, відкрита, само розвинена система. У загальнонауковій методології системного підходу виділяється теорія «синергетики» (В. Г. Афанасьєв, Т. Парсонс, В. П. Казначеєв, М. М. Моісеєв, Е. Г. Юдін, Ю. А. Урманцев та ін.). На відміну від традиційних наукових напрямків, що розглядають в основному жорстко детерміновані явища, що реалізуються в замкнутих системах, синергетика робить акцент на вивчення систем відкритого типу, основними принципами існування яких є самоорганізація і саморегуляція. Ці системи здійснюють постійну, активну взаємодію з навколишнім середовищем. Іншою особливістю саморегулюючих систем є можливість гнучкої та недетермінованої ієрархії структурних елементів, що передбачає інформаційно-енергетичну відкритість і активність системи за рахунок постійної взаємодії з іншою системою або зовнішнім середовищем.
Дослідження показують, що розвиток членів територіальної громади багато в чому залежить від того, вплив яких систем (відкритих чи закритих) переважає в їхньому досвіді. Впливи тих чи інших систем будуть формувати і відповідний індивідуально-психологічний склад людини, який, у свою чергу, з певного моменту починає впливати на самостійні вибори його зовнішніх зв’язків і відносин, причому умовою найбільш успішного розвитку індивіда є забезпечення відкритої взаємодії (діалогу) його в навколишньому середовищі.
Системний аналіз проблем взаємодії середовища і діяльності установ культури дозволяє розглядати різні інтервали часу (від коротких до тривалих), протягом яких відбувалися зміни у світосприйнятті членів місцевої громади. Такі зміни можуть бути безпосередньо пов’язані зі структурними перетвореннями в житті суспільства, зародженням і розвитком нових тенденцій у культурі, мистецтві, професійній, громадській і творчій діяльності. Ці зміни формують середовище як відкриту систему
Соціокультурне середовище – це складна структура соціальних, матеріальних і духовних умов, в яких реалізується діяльність людини. Середовище будинку культури є істотною умовою естетичного та культурного розвитку особистості членів територіальної громади; в той же час під впливом діяльності людини естетичне і культурне середовище зазнає змін. Ось чому необхідно розглядати проблему взаємин людини і середовища в рамках місцевого співтовариства.
Культурно-еcтетичне (художнє) середовище, в якому функціонує і яке створює будинок культури, є перш за все підсистемою соціокультурного середовища, сукупності історично сформованих факторів, обставин, ситуацій, тобто цілісністю спеціально організованих культурних умов розвитку особистості.
Розглядаючи соціокультурне середовище в широкому сенсі слова Ю. Кулюткін і С. Тарасов виділяють у його структурі кілька взаємопов’язаних рівнів. До глобального автори відносять загальносвітові тенденції розвитку культури, економіки, політики, освіти, глобально-інформаційної мережі та ін. До регіонального рівня (країни, великі регіони) – освітню політику, культуру, систему освіти, життєдіяльність відповідно до соціальних і національних норм, звичаїв і традицій, засобів масової комунікації та ін. До локального рівня – установи культури, освіти (їх мікрокультура, мікроклімат), а також найближче оточення і сім’ю.
Багато дослідників під соціокультурним середовищем розуміють систему ключових факторів, що визначають розвиток людини. Це: природне середовище, суспільно-політичний лад, засоби масової інформації, школа, заклади культури, люди, які впливають на культурні й освітні процеси, а також випадкові події.
Концепція соціокультурного середовища може стати одним з теоретичних і практичних орієнтирів у виборі альтернативних шляхів розвитку районного будинку культури і територіальної громади.
Будинок культури, розташований в невеликому місті чи селі, завжди усвідомлював життєву потребу в налагодженні контактів між клубом і місцевою громадою і по можливості зміцнював цей зв’язок на основі принципу співробітництва. Практика показує, що встановлення співпраці – процес багатоскладовий, тривалий і залежить від багатьох факторів. Однак проблеми виникають вже на етапі теоретичного осмислення – при обґрунтуванні концептуальних основ створення соціокультурного середовища.
Аналіз сучасних наукових досліджень дозволяє стверджувати, що на сьогоднішній день серед вчених відсутнє єдине розуміння парадигми соціокультурного середовища, що пояснюється, очевидно, багатовимірністю, поліфункціональністю і варіативністю соціуму, що оточує будинок культури
Можна виділити декілька підходів до обґрунтування феномена соціокультурного середовища.
Одні автори під соціокультурним середовищем розуміють доцільно організоване середовище, що оточує окрему людину або велику кількість людей. Слід зазначити, що даний підхід не враховує того, що людина є суб’єктом діяльності, а соціокультурне середовище являє собою результат її творчої і інтеграційної діяльності. Для того, щоб склалася доцільно організована середа, необхідно визначити основні її компоненти, зв’язки між ними, а також включити в ці зв’язки діяльність самих людей. Тільки в цьому випадку соціокультурне середовище місцевої громади може стати суттєвим чинником її розвитку. При такому розумінні структурною одиницею соціокультурного середовища є культурна або інша установа, а основним механізмом створення цього простору стає взаємодія колективів, які керуються єдиними завданнями, принципами та підходами до розвитку місцевої громади.
Інші дослідники розглядають соціокультурне середовище як частину середовища будь-якого закладу, в якій панує певний сформований тип життя. У цьому випадку взаємодія всіх учасників визначається найчастіше моделлю ідеального способу життя. Цей підхід недооцінює, по-перше, суб’єктну роль самих членів даного структурного об’єднання, а по-друге, взаємодію самої установи з іншими компонентами місцевої середовища.
Плідним для Центрів місцевої активності, на наш погляд, є третій підхід, згідно з яким середовище постає як динамічна мережа взаємопов’язаних культурних, освітніх та інших соціальних подій, створюваних зусиллями соціальних суб’єктів різного рівня (колективних та індивідуальних), яка виступає інтегрованою умовою особистісного розвитку як окремого члена місцевої громади, так і її цілісності. У цьому випадку механізмом створення соціокультурного простору стає співіснування членів громади, в якому ключовим технологічним моментом служить їхня спільна діяльність. Виникаючи як новації, яскраві, емоційно насичені справи стають значущими як для всієї громади, так і для окремого її члена. Члени громади усвідомлюють цінність, значимість повсякденного життя, стають активними учасниками повсякденних подій. При цьому сприйняття події здійснюється через спосіб спільного буття, що реалізується на основі діалогу, який базується на загальних цінностях, і в результаті якого досягається спільна мета, відкритість учасників, встановлюється рівноправність їх відносин, виникає готовність взаємозбагачення та зближення учасників для вирішення завдань спільної діяльності. Як бачимо, цей підхід, орієнтується на співпрацю, взаємодію та активну дієву позицію всіх суб’єктів.
Отже, незважаючи на те, що у філософських, соціологічних, культурологічних теоріях не склалося на сьогодні однозначного розуміння феномену соціокультурного середовища, найбільш прийнятним для будинків культури, розташованих у невеликих містах і села є підхід, в якому виділяються інтеграційні процеси, взаємозв’язки і взаємодії структурних компонентів різного рівня організації соціуму, в результаті чого створюється специфічний комплекс соціальних, культурних, соціально-педагогічних умов розвитку місцевої громади.
Залежно від рівня організації виділяються наступні структурні одиниці соціокультурного простору:
• зовнішній соціокультурний простір як певна частина єдиного соціокультурного простору;
• соціокультурний простір певного культурного, освітнього, професійного співтовариства (установи);
• соціокультурний простір малих груп і т.п.
Зовнішній соціокультурний простір будинку культури представлений соціокультурними інститутами місцевої громади. Філософія під цим інститутом розуміє елемент соціальної структури, історичні форми організації та врегулювання суспільного життя. До соціально-культурних інститутів належать численні установи та організації, за допомогою яких здійснюється накопичення та передача культурного досвіду, освоєння культурних форм суспільного життя, набуття культурологічних знань.
Терміном «соціально-культурний інститут» позначаються:
• сім’я;
• державні і комунальні структури;
• виробничі об’єднання і підприємства;
• недержавні громадські організації;
• заклади системи освіти;
• засоби масової інформації;
• спеціальні заклади соціально-культурного профілю: театри, музеї, бібліотеки і т. ін.
Соціально-культурний інститут об’єднує людей для спільної діяльності по задоволенню соціально-культурних потреб людини або вирішення конкретних соціально-культурних завдань.
Інтегруючими механізмами комплексу умов розвитку соціокультурного простору є співпраця, спільна діяльність, взаємодія за умови активної позиції всіх суб’єктів соціальної, культурної та виховної діяльності.
Таким чином, соціокультурне середовище може бути охарактеризоване як сукупність соціальних, культурних, а також спеціально організованих в установі культури умов, активна взаємодія яких призводить до вирішення найбільш актуальних проблем місцевого соціуму.
Для будинку культури, розташованого в невеликому місті чи сільській місцевості, актуальним є найближчий соціокультурний простір. При цьому необхідно розрізняти емпіричне сприйняття соціокультурного регіону як механічної сукупності виховних та культурних установ і цілісний соціокультурний аналіз оточення будинку культури с точки зору особливостей культури, менталітету, мовних, етнічних і соціальних відносин і т.д. Для соціокультурного простору сільської установи культури мають значення народні та національні традиції в галузі педагогіки, медицини, культури, які склалися в певному населеному пункті, культурний і освітній рівень населення, тип поселення (селище, село), історична основа його створення, це є чинники, які впливають на процес становлення людини.
Таким чином, соціокультурний простір сільського регіону – це характеристика комплексу соціальних, культурних, соціально-педагогічних умов розвитку особистості, які склалися на певній території в результаті історичного, соціально-економічного та культурного розвитку. «Сільське середовище характеризується змішанням різної культури, відсутністю жорсткої форматизованної структури, перевагою неформальних, нерегламентованих соціальних відносин, широким діапазоном і різноманітністю форм спілкування, складною багаторівневою системою контактів».
У сучасних соціологічних і філософських дослідженнях є декілька підходів до визначення природи соціального: інтерактивний, структурно-функціональний, менталітетно-трансцендентальний, діяльнісний та інші.
Інтерактивний підхід припускає, що зв’язки в соціокультурному просторі здійснюються завдяки взаємним діям індивідів, включених в загальну систему діяльності.
З позицій структурно-функціонального підходу соціокультурне оточення сільського будинку культури необхідно розглядати як цілісну сукупність виробничих, соціальних, освітніх, культурних, громадських закладів та утворень територіальної громади, які взаємодіють між собою і таким чином здійснюють певний вплив на життєдіяльність місцевої громади.
Менталітетно-трансцендентальний підхід розуміння соціокультурного середовища поставив етнічну проблематику, а також розглядає абсолютні або вищі цінності, нормативи, зразки як основу соціальних явищ і процесів.
Якщо говорити про соціокультурне середовище самого будинку культури, то в ньому можна виділити наступні компоненти:
Архітектурно-естетична організація життєвого простору будинку культури та його символічний простір: архітектура будинку, дизайн інтер’єрів, просторова структура глядацького залу, рекреацій, кабінетів, приміщень для гурткових занять; різні символи – герб, гімн, традиції та ін.
Змістовно-методичний компонент: змістовна сфера (концепції естетичного та художнього навчання і виховання, програми гурткової роботи та художніх колективів, сценарії проведення свят та інших заходів; репертуар художніх колективів); форми і методи роботи (гурткова, студійна, концертна діяльність)
Комунікаційно-організаційний компонент: особливості суб’єктів соціокультурного середовища (розподіл статусів і ролей, статевовікові і національні особливості учасників та керівників гуртків, художніх колективів, їх цінності, установки, стереотипи і т.п.); комунікаційна сфера (стиль спілкування суб’єктів соціокультурного середовища); організаційні умови (особливості управлінської культури, наявність творчих об’єднань, ініціативних груп та ін.);
Сьогодні перед будинками культури постає завдання цілеспрямованої організації соціокультурного простору територіальної громади, де особливе значення мають: діагностування, проектування і продукування результату її розвитку. Якщо говорити коротко, то в основі діагностування лежить набір дій, що дозволяє судити в цілому про середовище та його складові. Проектування – це, по суті, моделювання простору та прогнозування можливостей середовища. Продукування висловлює технологію формування та розвитку особистості через середовище, що перетворюється діями суб’єкта на засіб активізації творчості, посилення впливу результатів творчості на місцевий соціум.
Таким чином, перспективним напрямом вдосконалення будинків культури є концепція соціокультурного середовища, орієнтуються на організацію інтеграційних процесів, взаємозв’язків і взаємодії структурних компонентів різного рівня організації соціуму, в результаті чого створюється специфічний комплекс соціальних, культурних, соціально-педагогічних умов розвитку місцевої громади.
* – Азарова Т.В., Абрамов Л.К. Центр місцевої активності на базі будинку культури: методологія та технологія розвитку територіальної громади – Кіровоград, ІСКМ, 2010