У листопаді цього року одній з найактивніших молодіжних НДО Кіровоградської області — Знам’янський “Чайці” виповниться п’ятнадцять років. За цей час через “горнило” організації вже пройшло до шести тисяч дітлахів. Палкими прихильниками та волонтерами “Чайки” всі вони є і нині, до речі, найстаршому з них вже за тридцять. Особливо тепло жителі Знам’янки ставляться до керівника організації Володимира Колибіденка. Окрім свого улюбленого дітища Володимир ще очолює районну організацію Товариства сприяння обороні України та обласну організацію Всеукраїнського дитяче – патріотичного об’єднання ” Майбутнє України”. Вже зараз до неї входить чотири районних осередки. Ще три знаходяться на етапі становлення, але мають бажання приєднатися.. За досвідом до Володимира приїжджають з усієї країни, радяться, і як то кажуть, йдуть “слід в слід”. Володимир Колибіденко, напівжартома-напівсерйозно говорить, що вже й книжку б про свою роботу написав, аби гроші були. Дітей же він просто обожнює. Впевнений, що всі вони талановиті, добрі, гарні і взагалі мріє про той час, коли усі діти Знам’янки дружитимуть з “Чайкою”. Отож, наша сьогоднішня розповідь про нього та історію успіху молодіжної організації “Чайка”.
– Володя, розкажіть, з чого у Вас все починалося?
Ще до армії ми з друзями займалися спортом. Просто так, для себе. Клуб наш знаходився по вулиці Пролетарській 37. Хоча, мабуть, і клубом це було важко назвати, таке собі напівпідвальне приміщення.. Коли я пішов до армії – цей клуб закрився. Відслуживши в Афганістані я повернувся додому і вирішив відновити його роботу. Почали займатися, молодь з двору та мікрорайону “підтяглася”. Потім нас помітили “афганці”. Тобто, прийшов до нас якось голова Знам’янської організації, був тоді у нас Володимир Грабовський, і запропонував займатися з дітьми. Спочатку навіть пообіцяв різні заходи фінансувати, заробітну плату платити і таке інше. Але так вийшло, що обіцяну зарплату видали лише один раз, потім частково, а потім взагалі про нас забули. Це був листопад 1989 року. То було не дуже гарно, тому що діти вже прийшли, почали займатися і тут раптом все припиняється. Ну як же ти їх просто розпустиш? Ось так і почали займатися заради самих занять. Працював я тоді у локомотивному депо слюсарем. Ну що тут сказати? До 94 року “афганці” нас ще трохи фінансували, надавали деяку допомогу при організації походів, різних змагань, як Всеукраїнських, так і обласних. Були і місцеві зльоти у Знам’янці. Тобто, молодь якось розвивалася, до чогось прагнула. Хлопці займалися спортом, підвищувався і наш рівень роботи. Був тоді Знам’янський центр ВПО при Знам’янський Спілці ветеранів Афганістану. В 94 році голову організації було перебрано і після цієї заміни на нас вже просто не звертали ніякої уваги, мовляв : “Ну є, то й добре”. Треба сказати, що мені вже тоді доводилося не тільки тренувати дітей, а й керувати гуртком. Куди не прийдеш від цієї організації-мене питають “Хто ви, що, а хто ви такі, взагалі?” Я їм кажу, що ми представники Спілки ветеранів Афганістану, а вони мені: “Який у вас статус? Печатки немає, свого статуту немає.” А вже тоді в нас були зав’язані зв’язки з Черкаським центром виховання молоді “Вулкан”, теж з дітьми працювали “афганці”. Мали ми спілкування і з різними організаціями з інших регіонів. Так ми дійшли висновку, що потрібно організацію легалізувати, оформлювати окремо. Назвали Знам’янський центром військово-патріотичного виховання молоді “Чайка”. Юридичний статус молодіжної організації отримали у 1996 році. На нас тоді вже звертали увагу, нас поважали. Ми нормально співпрацювали з міськвиконкомом, воєнкоматом. Наші інструктори, знову ж таки зі складу колишніх вихованців, навіть сиділи у військкоматі при призові наших хлопців, як члени приймальної комісії, висловлювали свою думку про ту чи іншу людину, рекомендували хлопців в елітні війська нашої армії.
Отож, 1996 рік: велика організація, багато дітей та ніяких грошей на її утримання. Написав я листи на ім’я керівників всіх державних структур Знам’янки, приватних підприємців. Пройшов по всіх бюджетних інстанціях, комерційних структурах. В листі було прохання про підтримку організації невеликою сумою пожертви з перерахуванням її на розрахунковий рахунок. Розіслав я тоді більше сотні листів і лише одна людина перерахувала організації 10 гривень. Тоді мій товариш, друг дитинства, який починав разом зі мною – Володя Привалов, запропонував нашому колективу заробляти гроші самостійно. Це як прозріння якесь було. Адже дійсно, організація велика, невже ми не можемо для себе грошей заробити. Тоді я почав ходити до тих самих підприємців та пропонувати їм нашу допомогу, взамін на спонсорування наших заходів чи потреб організації. Припустимо, ми фарбуємо кіоск, прибираємо навколо нього, а підприємець – в знак подяки, перераховує незначну суму грошей організації. Як правило, в цьому випадку підприємці допомагають нам, я б навіть сказав, із задоволенням. Саме таким чином ми заробляли собі гроші для поїздок на змагання… проїзд, проживання, харчування. Дуже гарно нам допомагає організація, на балансі якої знаходиться наш будинок. Ті ж акції які ми проводимо, наприклад чисте місто”, достатньо лише прийти і сказати, що саме ми вирішили зробити і нам в усьому йдуть назустріч. Дають машину, цвяхи, дошки і усілякий інвентар – тільки працюй. Діти бачать, що нас підтримують і роблять все дуже охоче. В результаті добре і для міста і для дітей.
Трохи повертаючись назад, я б хотів розказати про історію виникнення ще одного нашого клубу. У 1992 році я отримав квартиру по вулиці Калініна 109. Якось зайшов у напівпідвальне приміщення нашого будинку і побачив, що там збирається молодь. Ось я і запропонував їм зробити клуб. Мою пропозицію займатися спортом сприйняли нормально. Чесно кажучи, мене тоді хлопці дуже підтримали. Пішов на поступки й ЖЕК, почалося будівництво. Нам навіть підлогу тоді постелили. Воно ще й досі, це будівництво триває. Просто там в нас 437 кв. м. і хоча ми зробили вже багато, роботи ще вистачає. Минулого року, нарешті, зробили нормальні душову та туалетну кімнати. Для напівпідвального приміщення – це навіть дуже розкішно. Жодна молодіжна організація, яка працює у схожих умовах – такого не має. Ось так потроху ми розвивалися: тренувалися, працювали, їздили на змагання. Наші діти займалися в нас по 4-5 років, потім призивалися до армії, приходили зі служби і ставали нашими інструкторами. Кожен, хто приходив, одразу помічав, що на місці ми не стоїмо, хоча для мене все, начебто, залишається так, як і було. Взагалі, наші випускники нам дуже багато допомагають. Звичайно, і ми їх підтримуємо, чим можемо. Навіть зараз, вже дорослими, приходять до мене і про щось радяться. Можливо, саме тому нас і поважають, що ми один одного так підтримуємо.
В 1997 році ми увійшли до Всеукраїнського дитячого патріотичного об’єднання “Майбутнє України”. Не пам’ятаю точно в якому році, здається в 1998, приїхали до нас з Центру підтримки творчих ініціатив Людмила Станкевич та Лев Абрамов. Йшов якийсь тренінг і я запропонував подивитись на роботу нашої організації. Після цієї екскурсії і почалася наша співпраця. ЦПТІ розпочав надавати нам методичну підтримку, можна сказати, що його керівники в нас якусь іскринку” запалили. Дали зрозуміти, що ми не самі, і що ми комусь потрібні своєю роботою.
– Володя, яким чином до Вас приходять діти, як ви з ними працюєте?
Знаєте, дехто дає дуже багато реклами про роботу гуртків. Ми цього не робимо. Як кажуть, гарний товар реклами не потребує – до нас і так йдуть. Чесно кажучи, ми навіть не знаємо, скільки в нас дітей. В Знам’янці Чайка має 4 філії. До речі, одна з них „Fire motors” – це байкери. Очолює її Роман, теж наш випускник. Оскільки у Знам’янці я також голова Товариства сприяння оборони України, то об’єднав сили обох організацій. Відтак „Fire motors” із задоволенням працює під прапорами цих організацій. Члени клубу, до речі, є нашими волонтерами. Нещодавно, коли ми проводили екологічну акцію, то всі байкери допомагали нам розчищати озеро.
– Чим, окрім цього, займаються ваші діти?
В нас є студія шейпінгу для дівчаток, студія сучасного танцю, гурток айкідо, бодібілдинг, шашки та шахи, настільний теніс, комп’ютерне навчання і, звичайно, займаємося загальною фізичною підготовкою. Чому так? Ще давно, коли ми тільки починали, перед нами виникла проблема працевлаштування наших випускників після служби в армії. Окрім того, нам часто доводилося бачити, як діти з малозабезпечених сімей бігають між вагонами, продають пиво, ризикуючи при цьому своїм життям. Багато було в Знам’янці безпритульних дітей, що просять милостиню. Так виникла ідея якось підтримати цих дітлахів, взяти над ними шефство. Так ось, для того, щоб допомогти всім їм заробляти собі на хліб ми на базі „Чайки” організували радіо – таксі”. Особливих складнощів при побудові щогли не виникало. Дівчата – наші випускниці, стали диспетчерами, а хлопці після армії, що мали автомобілі, почали працювати водіями таксі. Тепер, якщо нам потрібно вивезти дітей на акцію, ми звертаємося до наших випускників. Нині у нас близько 30 машин. 10% водіїв складають афганці, 50% – випускники. Парк розширюється, користується авторитетом і ми маємо можливості фінансувати наші заходи. До того ж в місті нас поважають, бо ми не ходимо і грошей не просимо. Якщо ж ми проводимо великі акції, то нагадуємо місцевій владі, що проводимо їх не лише для себе, а й для міста. Як правило, нам не відмовляють. Ми можемо впоратися і самостійно, але нехай і місто працює. Словосполучення дай грошей” в нас не існує. Якщо ми звертаємося до когось, то лише із пропозицією про співпрацю. Ми пропонуємо допомогу, хоча б тому, що коли ми проводимо захід самостійно, нас запитують чому ми нікого не запросили.
– Чи допомагає Вам грошима місцева влада і чи є у Вас спонсори?
Минулого року виділили для нас 2000 грн. з місцевого бюджету. Ми купили татамі, а гроші, які залишилися, використали на проїзд до Хмельницького на змагання з багатоборству. Це міжнародні змагання, в яких брали участь окрім України, ще Росія, Чехія, Білорусія. Взагалі, ця поїздка коштувала 5000 грн. – 2000 грн. знайшла ,Чайка”, ще 2000 грн. спонсорувало радіо – таксі”, а вже 1000 грн. виділив міськвиконком. Окрім радіо – таксі” в нас ще була майстерня по виготовленню ключів. До речі хлопець, який там працював, потрапив до нас якраз „з перону”. Я його загітував прийти до Чайки, навчив, справу налагодили, а потім він пішов до армії. Ще одна фірма, в якій працюють наші випускники – „Кристем”. Це організація, що займається будівельними роботами. Поряд з дорослими випускниками там працюють і наші хлопці, засвоюють професію. Знову ж таки, від фірми нам завжди надходить підтримка. Так ми дійшли висновку, що для того, щоб працевлаштовувати випускників, спочатку потрібно створювати їм місце роботи. Члени нашої організації, в свою чергу, залучають іншу молодь і так новостворена бізнес-структура стає нашим спонсором.
Ще раз нагадую, що Чайка неприбуткова організація, але структури, які навколо нас створюються, допомагають нам вижити. Звичайно, це не межа. Ми будемо йти далі. Я вважаю, що настане такий час, коли не ми будемо просити гроші, а самі бізнесмени будуть приходити до нас і їх пропонуватимуть. А ми їх брати не будемо. Чому? Про це в наступний раз розкажу.
– Проект, який отримав підтримку ІСАР “Єднання” Ви присвятили волонтерській діяльності. Чому, адже у “Чайки” стільки форм діяльності?
В принципі, ми завжди цим займалися. У нас в місті є сім родин загиблих афганців і наші діти їм постійно допомагають. Та н іншу роботу вони залюбки роблять. А особливо зацікавила мене тема волонтерства у Сполучених Штатах. Я коли зі стажування приїхав, пам’ятаєш ми їздили по проекту “Гармонія”, тоді й вирішив цей напрямок у нас розвивати. Мені там сам підхід до справи сподобався. Усім волонтерам у США видають сертифікати, в яких засвідчується участь людини в тій, чи іншій організації. В будь-якому учбовому закладі такий документ – це тільки “+”, у них це престижно. Ось я й подумав, що потрібно піднімати роль волонтерства вдома, залучати наших дітей до активної участі у житті громади, робити таку діяльність популярною. Створити базу даних, щоб кожен член організації при вступі заповнював анкету, отримував посвідчення. Мені здається, дітей це трохи дисциплінує. До того ж, можна і в нас систему сертифікатів запровадити, зробити її престижнішою. Вигадати свою форму , видавати сертифікати учасникам акцій, щоб діти гордилися тим, що займаються волонтерством. Одне слово, написали ми грант, виграли, ось тепер будемо його в життя втілювати. А взагалі, проектів у нас ще дуже багато.
* – НДО-Інформ №2 (26), 2004