Ірина Таран, відомий на сьогодні громадський діяч України, голова Пирятинської районної громадської організації «Жіночі ініціативи», у своєму інтерв’ю в «НДО-Інформ» розповідає про те як вона прийшла до громадської діяльності. З дитинства, скільки себе пам’ятає, Ірина проявляла свою активність. В її житті постійно був якийсь конфлікт і її постійно щось не влаштовувало. «Я завжди була не така як всі, я не хочу сказати, що я в чомусь зовнішньо відрізнялася, але я була «борцем за справедливість», тобто не могла пройти осторонь коли бачила, що щось відбувається не так як би мені хотілося», – каже Ірина.
Пирятин – містечко військовослужбовців. Ще з дитинства було відчутно поділ на дітей військовослужбовців і не військовослужбовців. І зрозуміло, що діти військовослужбовців завжди відрізнялися, навіть і по зовнішнім ознакам, по речам із закордону. У місті були українські школи і одна російська для дітей військовослужбовців. І навіть у школі в Ірини був постійний протест. «Навчалась я добре, гарні оцінки, всі заходи, які відбувалися, завжди відбувалися зі мною. Але постійний конфлікт від того, що до одних дітей ставилися краще, ніж до інших. При тому, що я сама донька військовослужбовця, але я постійно конфліктувала з усіма. Зараз я розумію чому я це робила. Тому що я правильно не могла висловити свою позицію». Пізніше, вже свідомо до громадської активності Ірина прийшла років 5 тому, коли до неї звернулася з ідеєю знайома. «Вона приїхала і сказала, що їй запропонували таку гарну ідею, що можна навчити дітей, людей вирішувати конфлікти мирним способом. Вона не могла пояснити, що це таке, але вона прибігла і із запалом почала переконувати мене, що це таке важливе і це саме те, що потрібно у нашому місті і необхідно впроваджувати.. Вона мені принесла купу книжок, я їх почала читати, але чесно кажучи, я нічого не розуміла із того, що там написано. Спочатку література здавалася дуже складною. Як раз це все було питання по медіації». І при всьому цьому в Ірини була постійна робота. Тоді вона працювала у Школі викладачем музики і хореографії. «До речі і в школі було так само важко працювати. Тому що у більшості там працювали вчителі, які вже пропрацювали 25-30 років, і у них усе було дуже стабільно. Суперечності навіть були в тому що діти любили, ну поперше предмет в мене цікавий, ми постійно готували якісь КВН-и. Навіть елементарне, що вчитель ходить в кедах, ну це розумієте… Конфлікт був постійний. Але я не знала, що із цим робити. І так вийшло що нашому району запропонували стати 13-м пілотним регіоном, який буде впроваджувати медіацію в Україні. Однозначно, що це було щось нове і цікаве. Взагалі в нашому місті громадська робота, громадські організації – це все було дуже далеке. Але коли сказали, що це потрібно місту, причому починати роботу ми будемо із дітьми, а у мене вже на той час був дорослий син. Я бачила так само, що в нас з дітьми робиться і як раз формування б е з к о н ф л і к т н о г о середовища мене в той момент турбувало, бо і в мене дитина підліток. І з того все і почалося – тренінги, навчання». На запитання як їй вдається поєднувати особисте життя із громадською діяльністю Ірина на початку дуже щиро посміхається.
«Насправді, в усьому мені допомагає моя сім’я. Тому що рік пропрацювавши над медіацією, я долучила до цієї діяльності свого сина і він, розуміючи весь цей відновний підхід, також багато чого робив у цій діяльності. Більше того, він пройшов багато тренінгів і став тренером. Ми з ним почали їздити, навіть коли нас запрошували на дитячі тренінги, ми їздили з ним разом. При тому ми їздили і ніколи не зізнавались, що ми мама і син. Він ззовні високий і виглядає старше за свій вік. То із сином розуміння у нас дуже гарне. І знову ж таки я завдячую цьому саме медіації, тому що, пройшовши тренінги – люди реально змінюються. Я просто по собі бачу як із конфліктної людини я стала зовсім іншою, тому що цінності інші, розуміння інше, і взагалі підходи до вирішення конфліктів інші. Якщо говорити про чоловіка, то він завжди мене підтримував. По-перше ми два лева за гороскопом і ми не байдужі до того, що відбувається. Я просто думаю, що він зрозумів мене. Він дав мені можливість реалізувати себе, навіть коли я прийняла рішення повністю піти з постійної роботи у школі. Адже в місті дуже рідко знаходиться робота на постійній основі. І коли я прийняла рішення перейти повністю на громадську діяльність, він тільки спитав чи впевненая що це моє. Я сказала, що впевнена, що це моє призначення, мабуть, для цього весь цей період пройшла, щоб зрозуміти, що це моє. І от дійсно я зараз себе вважаю громадським діячем, це дійсно це моє, я бачу в цьому себе. Він мені не заперечував і постійно допомагає, якщо зараз говорити, то немає такого навіть, коли я говорю що мені треба кудись поїхати на тренінг, він навіть не запитує мене або не говорить мені «ні, ти не поїдеш» як в інших сім’ях. Це повне і підтримка». Про те, як вдається залучати людей та вести їх за собою Ірина розповідає, що раніше вона дуже хвилювалася з того що люди не такі як вона. «Я не могла раніше зрозуміти, як інших може нічого не турбувати. На сьогоднішній момент, я не намагаюсь нікого змінювати або нав’язувати свою думку або говорити «пішли зі мною». Я просто роблю свою роботу, а люди самі приходять і потім уже залишаються, бо їм подобається бути у цьому середовищі. Ну і так само я не знаю чи то Бог все так робить, що я постійно спілкуюся з тими людьми, які потім дають мені ще якісь можливості. Ну от в мене не було жодного тренінгу чи семінару, щоб я поїхала і провела свій час задарма, який для мене зараз дуже цінний. І зараз я вже не їжджу скрізь, де є можливість, зараз я вже можу обирати, але те, що я обираю я знаю, що тут я повинна бути, бо що тут може щось бути, що тут є якась можливість для моєї подальшої роботи – і так постійно відбувається».
Одним із останніх проектів Ірини стала «Обідня кава». Ірина із захопленням розповідає про те, як до неї прийшла ця ідея і на кого розрахована програма: «Це взагалі цікава історія. В мене давно вже була така мрія. Взагалі, я працюю для своєї громади, для свого району, для свого міста і бачу, що громада не діє, тому що вона не проінформована, вона не включена в процес, вона не залучена. Мені завжди хотілося, щоб була така платформа куди люди б приходили і могли себе реалізовувати. Такою формою як раз і став Центр громадської активності. Зараз усі знають, що кожна людина прийде і її принаймні вислухають. Зараз у нас є й юридичні послуги. Це дуже велика підтримка людям, але потім, коли я вже налагодила цю платформу, я пам’ятаю тренінг Інституту соціокультурного менеджменту, коли ви говорили, що треба створювати платформу. Тобто це не повинно бути щось одне, щоб на цьому все закінчувалося. І я стала думати, як зробити так, щоб люди були більш активні, відчували свою причетність. В мене народилася ідея створили певний канал, куди кожна людина може прийти і розказати про свої проблеми відкрито, так як вона відчуває і так само влада повинна прийти на цей канал і дати відповідь, щоб усі про це почули. Тобто усе повинно бути відкрито. Хоча, взагалі до ЗМІ у мене відношення не було. Але ж знову ж таки випадковостей немає. Коли я приїхала на “Школу громадської участі” і познайомилася із Оленою Квашою та Олексієм Маком, ведучими телешоу “Ранкова кава” на каналі “Кіровоград”, вони мене взагалі запалили. Потім на одному із тренінгів я познайомилася із представниками Інституту розвитку креативних технологій та Мас Медіа, які мені розповіли про власні проекти. Ось так пізніше вони запропонували мені вести власну передачу і я погодилася. Назва з’явилася, коли подзвонили мені з Інституту соціокультурного менеджменту і сказали про є можливість показати репортаж про організацію у «Ранковій каві». Ми бігали «Ранкова кава, ранкова кава». Я так сама собі подумала “каву я люблю, передача буде йти в обід, чому б не “обідня кава”. Одностайно було вирішено, що це буде лише позитивна та корисна інформація для третього сектору України. І так зявилась ця передача, яка виходить із 14.00 до 14.30, у прямому ефірі в мережі Інтернет, через конференцію, яка створюється на Google+. Кожна людина за посиланнями, які поширюються через соціальні мережі, може переглянути передачу. Вона транслюється ще у прямому ефірі у мережі Facebook, на сайтах Інституту розвитку креативних технологій, а також на сайті Громадського простору».
* – “НДО-Інформ”№2(49), 2013