Майже шість десятків літ минуло відтоді, як скінчилась війна. Вже спочивають вічним сном воїни-переможці. Вже пішли з життя люди, які отримали колись страшну звістку в солдатському трикутнику. Про сина, чоловіка, брата. Найтяжче було тим, чиї рідні вважалися “безвісти зниклими”. Два гірких слова тоді означали, що загиблий солдат може назавжди залишитися без могили. Війна скінчилась. Був час, коли в країні активно працювали пошукові загони. Минули роки і все стало інакше. На всю Кіровоградську область зараз є лише один пошуковий загін – благодійна громадська організація “Зірка”, що об’єднує дванадцять мужніх чоловіків. День скорботи за жертвами Велика Вітчизняної війни пошуковий загін відзначав у Новгородці. У той день там усім районним центром урочисто проводжали загиблих солдат. Тридцять дев’ять радянських бійців, що віддали своє життя за Верблюжку, знайшли останній притулок у братській могилі біля вічного вогню Меморіалу Слави. Поховання героїв Великої Вітчизняної стало можливим лише завдяки роботі пошуковців “Зірки”. За день до скорботних урочистостей на місці бойових дій ними було знайдено і сорок шість снарядів. Всього ж за час пошукової роботи громадською організацією виявлено і знешкоджено близько восьми сотень боєприпасів.
Заради чого молоді чоловіки йдуть на ризик розповідає командир пошукового загону Зірка” Олексій Бабушкін.
За свою мету ми поставили пошук останків бійців, не похованих під час Великої Вітчизняної війни. Вони ще й досі лежать під відкритим небом, під дощем та сонцем, на полях боїв. Попутно займаємося виявленням вибухонебезпечних предметів. Таким чином ми остаточно звільняємо територію нашої області від слідів війни. Як ми до цього прийшли? Групу товаришів з різними професіями, які люблять історію, об’єднав загальний інтерес до пошукової справи. Ми захопилися однією спільною темою і згуртувалися. Так вийшло, що відповідальний секретар комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій Павло Фещенко завітав до краєзнавчого музею і зацікавився нашою роботою. Так було дано поштовх для реального початку існуючої лише на папері пошукової діяльності. Ми отримали офіційний дозвіл на роботу. Працюємо безплатно у вихідні дні. Тобто, крім своєї безпосередньої діяльності знаходимо час, який витрачаємо не на дозвілля, а на пошукову діяльність. На нашу думку, це правильно, оскільки справа дійсно корисна.
Після війни минуло вже багато років. Чому ви обрали для себе саме пошукову діяльність? Що стало поштовхом для прийняття такого рішення?
Ну, по-перше, я “виріс” в краєзнавчому музеї, в атмосфері любові до історії. По-друге, сліди війни я бачив повсюдно. Як раніше робилися поховання? Брали і згортали все у лісові насадження, а потім знаходиш розрізнені останки, змішані з піском, з розкаряченим вибухом щитком від “Максима” і стає дуже тоскно. Ми не фанатики, ми звичайні нормальні люди. Просто ми віримо в якусь духовність, православні традиції Взагалі, коли ти в пошуку – почуття дуже важкі, але, навіть з точки зору безпеки, робити це надзвичайно важливо. Незалежно від того, скільки одиниць боєприпасів було знайдено. В рік до десяти чоловік в області стає каліками або гине через необережне поводження зі знайденими набоями. А виявлені і знешкоджені боєприпаси вже ніколи не стануть причиною чиєїсь смерті.
Чим запам’яталась вам пошукова робота у Новгородківському районі?
В тому місці проходила лінія оборони довжиною в один кілометр. Знаєте, там є переїзд під Новгородкою. Хто там тримав оборону, не знаю, можливо, навіть, штрафбат, оскільки ґудзики на ватниках якось збоку розміщено. Так от, ми вже закінчили роботу і начебто знайшли всіх бійців. Тридцять сім з однієї ділянки. Приїжджаємо наступного разу і знову знаходимо останки. Просто неба стирчать із землі кінцівки, розкидані звірами у радіусі п’яти метрів – видовище жахливе. Дуже хочеться звільнити усю землю від страшних наслідків, очистити все до кінця, поховати всіх загиблих солдат. Вони захищали свій народ, загинули за Батьківщину. Незалежно від того, з якими почуттями, але вони віддали своє життя за цю землю і ми маємо виконати перед ними свій обов’язок. Треба, щоб в них була могила, на яку можна було б принести квіти. Треба, щоб їх відспівав батюшка, щоб їх душі не літали увесь вік над лісом. Мені здається, це правильно і вони на це заслужили.
Олексію, але ж це має бути не лише вашою справою. Напевне, існують інстанції, у повноваження яких входить пошукова робота?
В принципі, цим мають займатися державні органи і місцеві ради. Але ми вдячні їм хоча б за те, що вони дозволяють нашій групі працювати. Ми отримали всі повноваження, дозволи на пошукову діяльність і нам цього вже достатньо.
Який обсяг робіт, якщо так можна сказати, ви вже виконали?
Перш за все, ми не кидались на якісь відомі місця бойових дій десь далеко. Поки що ми ведемо пошук поблизу Кіровограда. У Кіровоградському районі, Новгородківському, Новомиргородському, Маловисківському. Увесь час чуєш – там підірвалися, там останки знайшли – це не нормально. Спочатку очистимо території поблизу, а вже потім будемо вести пошук десь далі до Гайворона. Думаю, на все життя нам роботи вистачить. В цьому ми знаходимо якесь самоствердження.
А як щодо емоцій?
Ми приходимо не просто в ліс, ми приходимо на бойову позицію і все це дуже сильно відчуваємо. Відновлюємо картину бою. В нас вже є дуже великий досвід. Особисто я займаюсь пошуковою роботою з дев’яносто третього року, починаючи зі студентських років у Харкові. Розумієте, те, що ще й досі бійці залишаються на полі бою – просто кощунство. І справа зовсім не в політиці. Кажуть, що під час війни складалась карта захоронень. Це так, але складались вони в кабінетах, де й близько не знали, що таке війна. Солдати гинули по-одному, по-два. Добре, якщо когось поховала бабуся на своєму городі. Інші залишались на місці загибелі і таких випадків більш, ніж достатньо. Коли кажуть, що за нашу область загинули сто п’ятдесят тисяч, то цю цифру взято, здається мені, просто зі стелі. Насправді число загиблих солдат набагато більше. Просто для того, щоб їх знайти, потрібно працювати. Всі думають, що пошукова робота – це просто. Нічого схожого. Те, що ви бачите як результат – насправді копітка праця. Мало хто погодиться планомірно “прочісувати” ліс по кущах та хащах. Щоб щось знайти, потрібно під коріння залазити. Це дуже важко, і це жахлива праця.
Зважаючи на труднощі пошукової роботи, склад “Зірки” за час вашої діяльності зменшився чи збільшився?
Ми працюємо в одному складі. Ті ж самі дванадцять чоловіків. Більшою групу ми зробити не можемо, оскільки робота небезпечна і ми не маємо права наражати когось на ризик. Надто велика моральна відповідальність. Так як кількісно група не зростає, то прагнемо зростати якісно. В групі є два санітари – це необхідно для надання першої допомога. Увесь інший склад ми розділили на підгрупи, які чітко знають свої функції
Чи підтримуєте ви якісь відносини з іншими пошуковими групами?
Так, звісно, ми підтримуємо зв’язки з такими групами в межах СНД, але це дуже вузьке коло людей. В усій Росії їх нараховується близько п’яти тисяч. В основному, це стара школа, люди старшого покоління. Якщо до 40-річчя перемоги держава виділила кошти і пошукова діяльність активізувалася, то зараз кількість пошуковців зменшується. Ось, буквально, наприкінці червня у Києві був зліт пошуковців. В основному – це люди старшого покоління, тому так важливо встигнути підняти випущені з рук знамена і продовжити гідну справу. Важливо підтримати пошукову справу зараз, інакше вона затоне і все.
Чи намагалися ви шукати собі послідовників, походити по школах, поговорити з учнями?
Так, намагалися. На жаль, можу сказати, що сучасні діти зовсім інші. Мені зараз 27 років і я дуже відчуваю ці зміни. Коли приходиш у третій-четвертий клас, у дітей горять очі, їм цікаво, вони співпереживають. У восьмому класі нам вже робити нічого. Очевидно, є такий проміжок часу, протягом якого вчителі втрачають зв’язок з дітьми і їх психіка зазнає мутацій. На таких дітей просто гірко дивитися і розповідати їм щось –марно. Рідко хто реагує на розповідь емоційно – більше мовчать.
А як реагують на вашу діяльність близькі? Адже весь час ви проводите поза домівкою.
Спочатку не розуміли, дуже турбувались за нашу безпеку, потім змирились. Зараз навіть відчувають за нас гордість. їм приємно, що нашу роботу оцінили, що на нас нарешті звернули увагу, нагородили грамотою облдержадміністрації.
А якби вас не помітили, хіба щось би змінилося?
Звичайно, ні. Ми, як і раніше, продовжували працювати. Хоча для когось, напевне, визнання – річ важлива. Був такий випадок на батареї Раєвського. Коли французи пішли в наступ, він, з криком “Ура!” і сумкою Георгієвських хрестів, кинувся вперед і просто розсипав ордени поперед себе. Щоб перемогти страх, інколи потрібно підбадьорити. Те ж саме – зараз. Дружба дружбою, але примусити когось їхати у будь-яку пору за будь-яких погодних умов в ліс не можна. А якби того студента десь добрим словом згадати, можливо, він би й поїхав.
Вибачте, Олексію, але в цьому я бачу якесь протиріччя. Брати волонтерів чи розширювати склад ви не хочете через велику відповідальність, особисто вас слава не цікавить. Тоді в чому сенс визнання?
Можливо, це як алібі перед рідними. Люди дорослішають, в них з’являються проблеми. Якщо вони роблять якусь роботу, то хочуть бачити її результати, якісь зміни. Якщо вас помітили, то вас визнали. Це вже велике досягнення. Адже спочатку нам не дозволяли, заважали, кроку не давали зробити. Тепер – все інакше. Змінився наш статус, а це вже новий етап в діяльності “Зірки”.
Ваша організація вважається благодійною. Чи звертались ви до когось за підтримкою?
Я багато вивчав психологію – це безнадійно. На 9 травня ми робили виставку на “Валах”. Облаштували стенди, фотографії. Те, що не могло залишити байдужими. Підходили до нас схвильовані підприємці, депутати, обіцяли допомогу. Жоден не допоміг. Ми й самі все зробимо, але навіщо було обіцяти?
Чи хотіли б ви отримати якусь допомогу з боку влади?
Головне, звичайно, аби не заважали. Де змогли – допомогли. Наприклад, у нас є старенький УАЗ-ик, на якому ми їздимо на пошуки. Його потрібно ремонтувати, інакше ми його просто знищимо на наших дорогах. Бажано було б допомогти. Але за будь-яких умов ми будемо продовжувати пошуки. І головне, щоб нам не заважали.
Еліна Мороко
* – НДО-Інформ №7 (19) липень, 2003