У сучасних умовах партнерські стосунки між різними соціально-економічними об’єднаннями є одним із шляхів підвищення ефективності їх діяльності.
Партнерство – це взаємовигідні відносини між двома або більше організаціями, кожна з яких при цьому зберігає свою незалежність і самостійність.
Соціальне партнерство не може бути введене законом, а значить, міцність створюваної системи залежить від добровільної згоди всіх сторін дотримуватися ряду принципів:
1. Принцип суб’єктності: всі сторони є суб’єктами відносин, які добровільно об’єдналися в ім’я спільної мети;
2. Принцип балансу інтересів: кожна сторона в рівній мірі зацікавлена в інший, незважаючи на можливі розбіжності в одержуваних і віддаваних благах (матеріальних, соціальних, символічних і т.д.);
3. Принцип інституційної участі: партнерство створюється не між особистостями, а між організаціями, відповідно, особистий фактор повинен відходити на другий план.
Спочатку термін «соціальне партнерство» розглядався виключно для характеристики соціальної спрямованості ринкової економіки, її соціалізації в рамках створення інститутів і механізмів узгодження інтересів основних учасників виробничого процесу: роботодавців і працівників. Відносини соціального партнерства мають колективний характер, в їх основі лежить колективний інтерес сторін Колективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: у колективному інтересі всіх суб’єктів у сфері застосування найманої праці; в колективних відносинах у цій сфері; в колективній структурі сторін соціального партнерства [52;].
Стрижнем соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями та найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укладання колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях.
У системі соціального партнерства інтереси роботодавців представляються, як правило, спілками підприємців, а інтереси працівників – профспілками. У більшості держав сучасного світу виділяється і третій учасник соціального партнерства – держава, яка є гарантом прийнятих угод. Розвиток системи соціального партнерства дозволяє уникати конфронтації і погодити інтереси працівників і роботодавців на основі співробітництва, компромісу, що призводить до соціального консенсусу. Таким чином, соціальне партнерство є дієвим інструментом поєднання економічної ефективності і соціальної справедливості.
В останні роки все частіше стали говорити про міжсекторне партнерство, яке може бути осмислено в аспекті теорії груп. Виділяються великі, середні та малі соціальні групи. До великих груп можна віднести сукупності людей, що існують в масштабах всього суспільства: соціальні верстви, професійні групи (металурги, шахтарі, вчителі, медики), етнічні спільноти (нації і народності), вікові групи (молодь, пенсіонери). До середніх соціальних груп відносяться виробничі об’єднання працівників підприємств, територіальні спільності (мешканці одного села, міста, району та ін.). До різноманітних малих груп належать такі групи, як сім’я, дружні компанії, сусідські спільноти, громадські об’єднання (НДО). Для малих груп характерні безпосередні контакти їх учасників один з одним.
Особливістю соціальних груп у країнах з розвиненою економікою в даний час є їх мобільність, відкритість переходу з однієї соціальної групи в іншу. Зближення рівня культури та освіти різних соціально-професійних груп призводить до формування загальних соціокультурних потреб і тим самим створює умови для поступової інтеграції соціальних груп, систем їх цінностей, їх поведінки і мотивації.
В даний час на території пострадянського простору, в тому числі і на Україні, оформилися три сектори, характерні для будь-якого демократичного суспільства: державний, комерційний та некомерційний сектор. Кожен із секторів має свою місію, сфери діяльності, технології роботи, організаційні структури, системи управління, ресурсну базу, нормативну базу і різні сфери використання продукції та ринки товарів і послуг.
Описуючи особливості та відмінності цих трьох секторів, Якимець акцентує увагу на таких компонентах, як форма власності, місія і технологія роботи [66; с.184-186].
Для державного (першого) сектора характерні державна, муніципальна та змішані форми власності. Місія полягає у захисті прав громадян, забезпечення безпеки країни, створення правової бази, формуванні доходної частини бюджету певного рівня і розподілі доходів між територіями і сферами життя, розвитку системи освіти, охорони здоров’я і т. п. Технології роботи першого сектора відрізняються специфікою діяльності гілок влади: виконавчої (адміністративної), законодавчої і судової, а також характером функціонування державних і муніципальних установ.
Таким чином, державні структури та організації виконують різні функції: розвиток законодавства; затвердження законності та правопорядку; регулювання соціальних конфліктів; забезпечення узгодженості інтересів і потреб індивідів і соціальних груп; контроль за освітою, охороною здоров’я і сферою культури; забезпечення екологічної безпеки; захист інтересів держави у всіх сферах міжнародних відносин.
Для комерційного сектору (бізнесу) характерні приватна та акціонерні форми власності. Сфера бізнесу (виробництво, торгівля, послуги) створює матеріальну базу суспільства. Місія полягає в максимальному отриманні прибутку на основі надання товарів і послуг в конкурентній боротьбі з іншими учасниками внутрішнього і зовнішнього ринку для задоволення або формування попиту на них. Цей бізнес-сектор характеризує широкий спектр застосовуваних технологій роботи в сфері тієї ділової активності, яка є профільною для тієї чи іншої фірми.
Для третього сектору основною формою власності є суспільна, місія полягає в лобіюванні громадських інтересів, надання соціальних послуг цільовим групам, громадської експертизи та ін. Технології роботи різноманітні і залежать від профілю діяльності НДО і його взаємин з цільовою групою.
Однак, тільки залишаючись у своїй ніші, сектор не може вирішувати всіх задач. Тому починають вибудовуватися різні лінії поведінки в рамках соціального партнерства
Актуальність використання соціального партнерства пов’язана з потребами сучасного українського суспільства у період становлення демократичного ладу. Перехідний етап нашої країни характеризується наявністю конфліктів і посиленням соціальної несправедливості. У зв’язку з цим необхідні механізми, які були б здатні коригувати подібний стан речей, апелюючи до конструктивної природи конфлікту. Становлення соціального партнерства в цивілізованому ринковому суспільстві базується на принципі згоди, а не протистояння, і є для сучасної України актуальною проблемою.
Таким механізмом може стати взаємодія різних сил на громадській арені, що реалізується в рамках партнерських відносин між владою, бізнесом та громадянами при формуванні суспільства, заснованого на демократичних цінностях, свободах та правах. Відсутність важливих механізмів соціальної взаємодії, їх декларативність або непрацездатність ведуть до того, що багато програм соціальних реформ залишаються в кращому випадку добрими побажаннями. На жаль, останнім часом через відсутність дієвих механізмів все більше посилюється тенденція до розбалансування підсистем зароджуваного українського громадянського суспільства.
Вивчення цих механізмів, створення науково-обґрунтованої бази для їх грамотного конструювання та акуратного вплетіння в тканину реальної соціальної політики, а також розробка концептуальної бази для формування моделей і методів міжсекторної взаємодії стало гострою необхідністю теперішнього моменту соціально-економічних перетворень в країні.
Найбільш повне обґрунтування концепції міжсекторного соціального партнерства та його різнобічний аналіз представлені в монографії В.М. Якимця [67;]. У даній роботі вперше були систематично описані засади, принципи та механізми міжсекторного соціального партнерства, що визначається як «конструктивна взаємодія організацій з двох або трьох секторів (держава, бізнес, некомерційний сектор) при вирішенні соціальних проблем, що забезпечує синергетичний ефект від «складання» різних ресурсів та «вигідне» кожній із сторін та населенню» [67; с.89]. Автором були введені і вивчені такі поняття, як міжсекторне соціальне партнерство, простір міжсекторного соціального партнерства, механізми міжсекторного соціального партнерства, поля міжсекторного соціального партнерства. У роботі також запропонована і охарактеризована типологія механізмів міжсекторного соціального партнерства, які знайшли своє застосування в регіонах, включаючи, конкурсні, соціально-технологічні, організаційно-структурні, процедурні та комплексні.
В.Н. Якимець представив детальне вивчення трьох типів механізмів соціального партнерства: конкурсні, організаційні та процедурні [68;].
Конкурсні механізми передбачають взаємодію влади (грантодавця) лише з тими суб’єктами, які виграли конкурс. Даний механізм покликаний орієнтувати фінансові потоки туди, де найбільш чітко позначені цілі проекту, етапи та способи його реалізації, наявний досвід. Від грантодавця потрібно чітко визначити правила гри і не допустити передчасного припинення роботи. Також необхідною умовою конкурсу є незалежна неупереджена експертиза проектів. Грантоотримувач, в свою чергу, зобов’язується реалізувати заявлені цілі та дотримуватися фінансової дисципліни. При цьому спрацьовують всі переваги проектного управління. У цю групу входять механізми соціального замовлення, соціального гранту, тендеру, конкурсу на отримання кредиту, конкурсу соціальних проектів, громадських ініціатив, авторських варіативних програм і т.д.
Організаційні механізми будуються на тому, що влада спільно з НДО та бізнесом утворює нову організаційну структуру (як правило, юридична особа), якій делегується частина функцій по вирішенню соціально значущих завдань. Прикладами організаціонних механізмів соціального партнерства є громадська палата при губернаторі, всілякі центри громадських об’єднань, об’єднання соціального партнерства, палати соціального бізнесу і т.д.
Процедурні механізми встановлюють правила співпраці, необхідні для вирішення спільних завдань партнерів. Ці процедури формуються в ході спільного обговорення і потім через широку інформаційну підтримку стають загальнозначущими способами руху до мети. Прикладами процедурних механізмів є громадські слухання, форуми громадян, круглі столи та конференції, координаційні ради, підписання угод, екологічні експертизи, ярмарки соціальних проектів, телефон довіри, інтерактивне спілкування з регіональними та муніципальними лідерами за допомогою технічних засобів, голосування з питань розвитку міста через ЗМІ і т.д.
Багато механізмів соціального партнерства є комбінованими: діяльність може починатися з конкурсу, за результатами якого будуть реалізовані процедури обговорення проблем і підписання угод, що, в свою чергу, спричинить за собою створення державно-приватних партнерств.
Значення соціального партнерства полягає в тому, що в суспільстві затверджуються цивілізовані форми взаємовідносин між різними соціальними групами та інститутами. Знижується рівень соціальної напруженості, зростає довіра до влади і задоволеність її діяльністю. На зміну стихійним індивідуальним акціям приходить планомірна спільна робота, яка постійно вдосконалюється. Спілкування різних соціальних груп дозволяє виявляти проблеми суспільства на ранніх стадіях їх виникнення. Учасники соціального партнерства як стихійно, так і цілеспрямовано підвищують свій освітній рівень, стають розповсюджувачами сучасних управлінських технологій. Побічним позитивним ефектом розвиненого соціального партнерства є створення нових робочих місць і збільшення частки осіб, які працюють в громадському секторі.
Зі сказаного вище можна зробити висновок про те, що установа культури буде успішно розвиватися в тому випадку, коли встановить партнерські стосунки з організаціями третього сектору, державою і бізнесом.
Партнерські відносини установи культурі з організаціями третього сектору утворюються на основі подібності їх мотиваційно-цільових установок і цінностей.
До загальних моментів в цьому аспекті можна віднести наступне:
1) Тісне зіткнення в реалізації кінцевої мети діяльності, а саме: сприяти формуванню якісно нового, більш гуманістичного і культурного способу життя; цивілізовані перетворення у всіх сферах суспільного життя, досягнення морально-естетичної консолідації духу народу, підвищення його ініціативи, творчості та самовираження.
2) Близькість ціннісних орієнтацій, які в свою чергу призводять до спільності більш приватних цілей (завдань), які постають перед суб’єктами партнерських відносин.
|
Тип цінності |
Категорія цінності |
Завдання для закладів культури та НДО |
|
Соціальні |
Доброзичливі дружні стосунки, основані на спільності інтересів, відсутність конфліктів |
Соціальна відповідальність відносно результатів діяльності. Сприятлива атмосфера |
|
Економічні |
Корисність. Практичність. Накопичення матеріального та духовного багатства |
Отримання прибутку, який буде використовуватися для саморозвитку. Збільшення кількості суспільно активних громадян, бажаючих бути реальними учасниками побудови відкритого суспільства та встановлення демократичних цінностей |
|
Естетичні |
Естетична гармонія, форма та симетрія |
Формування широких естетичних потреб:
|
|
Теоретичні |
Істина. Знання. Мислення |
Оволодіння актуальними знаннями для вирішення професійних завдань, задоволення своїх інтересів, а також формування творчого мислення |
3) Спільність мотиваційних спонукань членів НДО і клубних працівників, для яких значними є не тільки економічні, власницькі мотиви, а й престиж, творчість,альтруїзм.
4) Подібність змістовного компонента діяльності установ культури та НДО. Заклади культури та НДО виконують одну й ту ж функцію: задовольняють, формують та розвивають соціальні, національно-культурні інтереси населення. Ось чому найбільш представлені напрямки діяльності громадських організацій (робота з молоддю, з жінками, людьми похилого віку, з родиною, захист навколишнього середовища, розвиток сільського господарства, просвітницька діяльність, мистецтво тощо) в тій чи іншій формі (об’єднання за інтересами, клуби дозвілля, літературно-музичні вітальні, клуби ерудитів і т.п.) реалізуються в діяльності установ культури.
Іноді представники відповідного напрямку НДО використовують потенціал закладів культури для реалізації своїх програмних цілей або, навпаки, надають їм свої послуги.
Недержавні, некомерційні громадські організації та об’єднання, що належать до третього сектору відіграють важливу роль для оптимального функціонування життєдіяльності суспільства. По відношенню до держави третій сектор може виконувати як опозиційну, так і творчу функцію. Перша функція по відношенню до держави спрямована на розлад державних планів і програм, які негативно впливають на демократичні перетворення. Форми опозиційного відношення можуть бути різними: організація акцій протесту, використання судів для перегляду офіційних рішень, використання засобів масової інформації та неофіційних каналів зв’язку для формування громадської думки.
При встановленні партнерських відносин на перший план виступає творча функція, коли організації третього сектору розвивають власні програми в напрямку розширення послуг для різних верств населення. При виконанні творчої функції недержавні організації по відношенню до державних структур займають позицію співдиректора тих державних служб, які надають населенню послуги.
Відомо, що вирішення проблем, пов’язаних з організацією повсякденного життя громадян можливе лише на місцевому рівні. З центру не розгледіти чи вивозиться сміття з наших дворів, чи є місце для занять спортом наших дітей і чи можемо ми вчасно отримати медичну допомогу. Для вирішення цих та багатьох інших проблем необхідний високий ступінь залученості громадян до системи управління на місцевому рівні. Форми такої участі відомі. Це:
• вибори органів місцевого самоврядування;
• громадський контроль за діяльністю виконавчих органів;
• участь в обговоренні проектів найбільш важливих рішень місцевого рівня, зокрема бюджету;
• внесення пропозицій до програм соціально-економічного розвитку;
• безпосередня участь у заходах щодо соціально-економічного розвитку території місцевої громади.
Ці форми участі громадян у вирішенні місцевих соціальних проблем закріплені законодавчо. Проте досвід показує, що громадяни місцевої громади не використовують повною мірою ці можливості, і що практична реалізація прав громадян на участь у місцевому самоврядуванні можлива лише через громадські об’єднання і некомерційні недержавні організації (НДО) інших типів.
Недержавні некомерційні організації, що працюють на місцевому рівні, це:
1. НДО, що надають послуги в сфері освіти, культури, медицини та спорту;
2. Об’єднання за інтересами, що працюють при районних бібліотеках і будинках культури, тощо;
3. Сусідські громади і комітети територіального громадського самоврядування.
Недержавні некомерційні організації, що працюють за місцем проживання, відрізняє високий ступінь взаємної довіри їх учасників, люди в них знають один одного, а результати їх діяльності на очах у громадян місцевої громади.
Незважаючи на свою різнопрофільність, саме НДО, що працюють на території невеликого міста чи села реально можуть представляти інтереси населення. НДО мають необхідний мобілізаційний потенціал, що дозволяє залучити місцевих жителів до вирішення конкретних проблем з покращення якості життя, формування дружнього соціального середовища.
В Україні чимало прикладів того, як дитячі і підліткові клуби не тільки надають можливості для додаткової освіти хлопцям та дівчатам, але і є ініціаторами екологічних акцій, в яких беруть участь і діти, і дорослі. Неформальні клуби спілкування, які об’єднують в основному людей середнього і старшого поколінь, залучають до своїх лав молодь, прищеплюючи їм інтерес до вітчизняної культури. Вуличні комітети організують жителів на благоустрій прибудинкової території, влаштовують свята своєї вулиці. Громадські організації допомагають у вирішенні питань медичного обслуговування людей похилого віку, залучають підприємців, чиї фірми базуються на території міста, села, до участі у благоустрої, підтримці загальноосвітніх шкіл, надання конкретної та адресної допомоги найбільш незахищеним групам населення. При цьому успіх цієї діяльності забезпечується співпрацею з одного боку з органами місцевої влади, а з іншої – з НДО, які працюють на цій же території. Досвід показує, що об’єднання матеріальних ресурсів, наявних у розпорядженні місцевої громади, і ентузіазму, професійної майстерності організацій, що надають послуги у соціальній сфері, є ефективним шляхом підвищення якості життя громадян. Взявши на себе вирішення конкретних питань, чи то організація дозвілля дітей, озеленення території, очищення ставка чи надання допомоги соціально незахищеним громадянам, громадські об’єднання стають реальними учасниками процесу самоврядування. За допомогою членства або участі в роботі НДО жителі місцевої громади виявляються залученими до самостійного вирішення соціально значущих проблем. Досвід спільних дій, самостійне рішення нехай навіть не дуже складних питань скорочують розрив між населенням та органами місцевої влади. Недержавні громадські організації, що беруть участь у вирішенні соціально значущих проблем місцевих громад, що представляють інтереси певних груп населення, здатні стати містком між жителями та органами місцевої влади. Однак для того, щоб це партнерство склалося, необхідно, з одного боку, розуміння місцевою владою того, що НДО – реальні учасники соціально економічного розвитку району. З іншого боку – лідери громадських організацій також мають усвідомити цю свою місію, навчитися співпрацювати один з одним, відчути колективну відповідальність за успішність розвитку територіального утворення.
Для того, щоб виникала і встановлювалася взаємна довіра між лідерами недержавних некомерційних організацій, що працюють на одній території, довіра між НДО та органами місцевого самоврядування і, звичайно ж, довіра населення до діяльності громадських об’єднань, необхідно застосовувати спеціальні соціальні технології, які можна назвати технологіями соціального партнерства. Назвемо деякі з них:
• Освітні семінари для лідерів НДО та Державних службовців, що сприяють формуванню нових уявлень про роль НДО в суспільстві;
• Вечори «Спасибі вам!», Учасниками яких є місцева влада, члени територіальних суспільних об’єднань та їх благоотримувачів, службовці державних установ та представники місцевого бізнесу;
• Підготовка та видання книги нарисів про діяльність найбільш ефективних НДО, що працюють на території району, і їх взаємини з владою;
• Формування територіальних та профільних об’єднань НДО;
• Фестивалі і виставки досягнень НДО, що працюють на території місцевої громади;
• Територіальні конкурси соціально-значущих проектів і програм НДО.
Як показує практика застосування цих технологій сприяє встановленню довіри, розвитку змістовних контактів влади і представників громадянського суспільства, формуванню соціального партнерства.
Разом з тим, ряд проблем, тісно пов’язаних з розширенням ролі НДО в житті місцевої громади та їх участю в процесі місцевого самоврядування, вимагає свого рішення.
1. Найбільш актуальною проблемою на сьогодні є проблема приміщень. У гонитві за позабюджетними коштами виконавча влада прагне максимізувати надходження від оренди нежитлових приміщень, що є в її розпорядженні. При цьому НДО, які не мають у своєму розпорядженні коштів для оренди необхідних їм площ на комерційних умовах, виявляються витісненими бізнес-структурами. От і виявляються, наприклад, дитячі клуби в підвалах і напівпідвалах, що не відповідають санітарним нормам. Та й то, як правило, на пташиних правах, у повній залежності від настрою районного начальства.
Необхідно на місцевому рівні створити можливості пріоритетного використання приміщень закладів культури громадськими організаціями, які виконують соціально значимі програми.
2. На жаль, поки що на місцевому рівні не стала звичною і тим більше обов’язковою практика участі громадських об’єднань у формуванні програм соціально-економічного розвитку районів. Як правило, влада лише знайомить, інформує громадськість про прийняті програми. Визнання описаної вище ролі НДО вимагає нормативного закріплення участі недержавних громадських організацій, розташованих на території громади, в плануванні її соціально-економічного розвитку.
3. У більшості розвинених країн світу відбувається так звана приватизація соціальної сфери. Суть цього процесу в тому, що органи влади доручають безпосереднє надання послуг, гарантованих державою, некомерційним організаціям, виділяючи для цього відповідні суми бюджетних коштів і зберігаючи за собою право контролю за їх витрачанням. У нас же на сьогодні відсутнє правове забезпечення передачі частини повноважень органів місцевого самоврядування щодо соціальної підтримки населення найбільш ефективним НДО. Тут є над чим працювати законодавцю. З іншого боку, в деяких містах України прийняті нормативно-правові документи про соціальне замовлення, які дозволяють органам територіального управління вже сьогодні шукати прийнятні форми конструктивного співробітництва з НДО.
Думається, що поступове, але енергійне вирішення перерахованих проблем буде сприяти розвитку недержавних некомерційних організацій, підвищить ефективність роботи органів місцевого самоврядування в Україні, а отже, поліпшить якість життя членів місцевої громади.
* – Абрамов Л.К., Азарова Т.В. Центр місцевої активності для розвитку громад. – Кіровоград: ІСКМ, 2012. – 144 с.